Марина та Сергій Дяченко - Брамник

Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу.

Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої.

— Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось.

Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей:

— Що це? Медальйон Орвіна? Чому?

— Орвін загинув, — сказав я.

Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо.

— Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі…

— Вгамуйся, — сказали в мене за спиною.

Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову.

— Ларте… — прошепотів Марран.

Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас.

— Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно.

Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна.

У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем:

— Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах…

Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було.

— О Небо, — сказав Легіар.

Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест!

Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу.

Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом:

— Так, значить… — і знову: — Виходить, так…

Потім звернувся до Ларта:

— Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник?

Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей:

— Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право.

Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль.

— Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди.

Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути.

— Аль, — сказав Марран.

Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав.

— Не було закладу, Аль. Був дурний жарт.

Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив:

— Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас…

Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно.

Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.

…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу.

Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою:

— Треба вивести… Ти тільки поглянь…

Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості:

— Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося…

Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець.

— Орвін загинув, — тихо сказав Легіар.

Марран здригнувся:

— Через мене?

— Ні, — відгукнувся Легіар після паузи.

Помовчали.

— Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі.

Легіар з зусиллям підвів зламану брову:

— Що?

— Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що…

— Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся.

Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло.

— Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран.

Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну.

— А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає.

І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила.

Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол.

Плач стих — зачинилися вхідні двері.

— Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її…

Вузол затягався, стискаючись.

— Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати.

Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя:

— Звичайно, повинен.

Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март.

Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег.

Зустрілися. Здивовано