Олена Печорна - Фортеця для серця

щоб думати… І я трошки малюю… подумки. Вигадую картини.

— Дурниці! Господи! Вам би з бабцею ремонт такий-сякий зробити, бо й стеля на голови сиплеться.

— Знаю… але ж гроші…

— Отож. Усе вони — гроші… Отрута людства… Їй-богу! Це ж вони, виходить, визначають, кому жити, а кому помирати без ліків. Еге?

— Нам із бабусею вистачає.

— Вам. А я щодня тільки те й чую, що чек на стільки… лікареві до конверта поклали стільки… препарат в одній аптеці дістали за стільки, а в другій за стільки… Та людям на їжу не вистачає! Що вже й казати про лікування! Он мої… мамка з Ромчиком своїм… Уявляєш? Завезла хліба, то вони від’їстися не можуть. Розкраяли буханця за п’ять хвилин і проковтнули. Картоплю їдять у лушпині, таку-сяку морквину, цибулину, а на хліб нема.

— То, мо’, зароблять?..

— Де? Навесні ж нічого не саджала — от і зимуйте тепер, любчики-голубчики! А гроші лишити боюся. Ще проп’ють.

— Хочеш, я буду заносити?..

— Правда?

— А що? Буду. Не пропадати ж людям.

— Скажеш таке. Людям. Хвала Господу, що батько повіявся кудись, а то б було в тих людей… Щоправда, Ромчик — не те, зовсім не те. Лише цілуватися лізе безперестанку, плаче й лізе. Мовляв, донечко… Ото вже старий дід!

Леся всміхалася й напівжартома пускала шпильку:

— Чого старий? Одного віку з твоїм коханим.

— Та ну тебе! А твій, певно, ще й не народився!

А за два тижні… Розмова на порозі листопада. Уже голого.

Віка приїхала несподівано й була схожа на мару. Усе мовчала й думала, думала й мовчала, доки Леся не стрималася:

— Віко…

— Що?

— Як твої справи?

— Розумієш… Він розлучається.

— Правда?

— Обіцяв поговорити. Я йому, Леська, ультиматум поставила. От!

— Який?

— Або вона, або я і… дитина.

Леся роззявила рота й забула, що треба дихати.

— Дитина?

Подруга потупила очі в підлогу.

— Ти вагітна?

— Так вийшло. Я не планувала. Правда.

— Але… як? А як робота, житло?

— Як? Є декретна відпустка на такі справи. А з гуртожитком… Не знаю. Він обере нас. Він любить. Тож готуйся гуляти на весіллі. Будеш за старшу дружку.

У змерзлій траві за вікном спали геть усі цвіркуни й бачили літо. Люди дуже подібні до них. За півкроку зима, а вони все марять про щастя.

* * *

Коли пізнього вечора в хату заповзла бліда Віка, Леся ні про що не стала запитувати. Відігріла, закутавши в теплу ковдру, заварила чай, відкрила суничне варення, запалила свічку. Їй чомусь захотілося побути коло живого вогню. Електричне світло дратувало. І ледве вона його вимкнула, як почула, що в кінці вулиці загула машина й від’їхала геть.

— Він?

Віка тихенько кивнула у своїй нірці. Якби ж так просто було заховатися від усього світу, загорнувшись у ковдру по вуха й очі, щоб не бачити, не чути, не відчувати…

— Що будемо робити?

Подруга заскавучала приблудним щеням:

— Оце я вклепалася!.. Лесю, його фіфа погрожує з медучилища турнути з вовчим квитком. Вона може. Що робити?

— Поживи тут.

— Ох, Лесю-Лесюнечко, гірке ж яке воно, оте кохання!.. Тáнком по серцю проїхало, живого місця не лишило. А він… боягуз послідущий! Але ж дитинка… Лесю, пізно щось робити.

— Ти що! Ой! — Леся стишила голос, озираючись на двері кімнати, де спала бабуся. — Оце вигадала! Не занапащай свого життя.

— Уже занапастила. Дай випити.

Леся заблимала.

— Що?

— Чаю дай… і варення суничного. Воно не з того лісу, де вовк живе?

— Ех, Віко, Віко, яка ж ти дитина!

— Угу. Мені його фарбована сучка так і сказала. Що я малявка соплива. Бодай їх!.. От візьму і вийду заміж! На злість!

Леся розсміялася — і вогник свічки заблимав, а кімната затанцювала.

— Чого смієшся? Гадаєш, нікому не потрібна?

— Ти своїй крихітці тепер потрібна!

— А маляті батько треба, от! Усе! Хай йому біс, рідному татусеві! Буде інший. Замучив своїми освідченнями, тінню ходить, уже й ховалася від нього. Квіти… цукерки… подарунки… Хай тепер тішить!.. Коли любить.

— Віко, а можна так?

— Як?

— Без любові.

Дівчина скрутилася калачиком і заплакала:

— А я вже, Лесю, своє відлюбила.

— А хто він?

— Хто? Чоловік. Ремонт робив у гуртожитку. Роботяга.

— А…

— І дім свій має.

— Звідки знаєш?

— Просив господинею в дім зайти, а я, дурна, за коханням бігала. І добігалася…

— А може, не спіши…

— Ні, Лесю. Нема іншої ради. Куди ж я з пузом? У мене, як у Любочки, нема батька з ненькою. Ой, що ж це я плету? Є, але хіба до них сунешся? І куди?

— До мене… до нас…

— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.

Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.

Уже вдома Леся стояла посеред ночі, обіймаючись із голим садом, і думала про те, чи бувають узагалі щасливі весілля? Уже друга подруга вийшла заміж просто тому, що так було треба. У кишені пропищав сигнал, сповіщаючи про запізніле повідомлення:

«Цікаво, а птахи обіймаються, коли вони в небі?»

Усміхнулася. Вона вже навіть не пробувала зателефонувати. Навіщо? Можна ж отак виливати душу невідь-кому, як самій собі. Що буде, те й буде. Відповіла, як думала:

«Принаймні їм варто спробувати».

* * *

Сум може огортати повільно й навіть ніжно. Можливо, саме так підкрадаються хвороби й убивці. Леся навіть не завважила години, дня, тижня, коли сум з’явився вперше, а потім було пізно, він сидів глибоко в ній. І годі вирвати його чи знищити… Хіба тільки разом із собою.

— Дівчинко моя, чого ти мучишся?

— Не знаю…

— Не сумуй. Он незабаром сесія. Поїдеш до міста, збадьоришся.

— Знаю, тіточко. Чекаю. І на чекання захворіла