Мішель Уельбек - Платформа

поглядав на мене: результати перевищували всі його сподівання: за місяць рівень зайнятості номерів у клубах був понад дев’яносто п’ять відсотків незалежно від країни. «Так, секс, одвічний секс, — збентежено мовив я. — Людям потрібен секс, вони просто не насмілюються зізнатись у цьому». Все це змушувало замислитися, поміркувати і подумки все зважити. Офіціант приніс antipasti.[73] «Відкриття клубу в Крабі буде неймовірним… — продовжував Жан-Ів. — Рембке телефонував мені, усі місця зарезервовані ще три тижні тому. Крім того, дуже добре, що жодної інформації не з’явилось у пресі, ані рядка. Таємничий успіх, водночас повний і конфіденційний. Саме цього ми й прагнули».

Жан-Ів нарешті насмілився найняти однокімнатну квартиру і піти від дружини. Йому дадуть ключі тільки першого січня, але так навіть краще; я відчував, що він уже заспокоївся. Жан-Ів був відносно молодий, вродливий і відверто багатий: я, звісно, підозрював, що все це не обов’язково допомагає жити; але ж це принаймні може викликати якісь бажання в інших. Я все ще не розумів його амбіції, завзятість, з якою він виконував свою роботу та робив кар’єру. Гадаю, що причина була не в грошах: він платив збільшені податки і не виявляв жодного потягу до розкошів; крім того, Жан-Ів не був безмірно відданий компанії, альтруїзму за ним я теж не помічав: у розвитку світового туризму важко було вбачати шляхетну мету. Його амбіції існували самі по собі. Знайти їм інше пояснення було неможливо. Безперечно, у нього скоріше жило бажання щось збудувати, ніж це було просте прагнення влади чи дух змагання — я ніколи не чув, щоб він говорив про кар’єрні успіхи своїх колишніх однокашників по Школі бізнесу, гадаю, що вони були для нього не дуже важливі. Взагалі його мотивація була гідною пошани. Саме вона штовхає людство уперед, сприяючи його розвитку. Соціальна винагорода, яку він отримував, полягала у високій зарплатні; за якогось іншогоу режиму вона могла б матеріалізуватись у вигляді шляхетного чину або інших привілеїв на зразок тих, які надавались членам так званої номенклатури; за кінцевим рахунком, мені здається, це б нічого не змінило. Жан-Ів працював, бо він любив працювати. Це було водночас і загадковим, і разом з тим чистим бажанням.

П’ятнадцятого грудня, за два тижні до відкриття клубу, Жан-Ів отримав тривожний дзвінок з «TUI». Щойно викрали німецького туриста разом з тайською дівчиною, яка його супроводжувала. Це трапилось у Хат Айяї — на крайньому півдні країни. Місцева поліція отримала незрозуміле послання, написане поганою англійською, у якому жодного слова не було про викуп, проте зазначалося, що ці двоє будуть страчені за поведінку, яка суперечить ісламським законам. Справді, вже упродовж кількох місяців у прикордонній з Малайзією зоні спостерігалась активізація ісламського руху, який підтримувала Лівія. Але вперше був учинений напад на людей.

Вісімнадцятого грудня голі і знівечені трупи двох людей були викинуті з вантажівки посеред центральної площі міста. Дівчина була закидана камінням, над нею жорстоко познущалися; шкіра всюди була повністю пошкоджена, а тіло являло собою єдиний набряк. Німцю перерізали горло і кастрували, його член та яєчка були всунуті йому в рот. Цього разу німецька преса клюнула і поширила цю інформацію; з’явилось навіть декілька статей у Франції. Газети вирішили не публікувати фотографій жертв, але вони дуже швидко стали доступними в Інтернеті. Щодня Жан-Ів телефонував до «ТІЛ»: поки що ситуація не стала більш тривожною, дуже мало людей скасували свої поїздки, інші продовжували виношувати свої плани на відпочинок Тайський прем’єр-міністр повсюди виступав, заспокоюючи громадськість: сподіваємось, йдеться про окремий випадок, усі досі відомі терористичні рухи покінчили з викраденнями та вбивствами.

Проте щойно ми прибули до Бангкока, я відразу відчув деяку напругу, особливо в районі Сухумвіт, де мешкала більшість туристів із Середнього Сходу, передусім з Туреччини та Єгипту, але були туристи з набагато суворіших мусульманських країн, таких як Саудівська Аравія чи Пакистан. Коли група туристів йшла вулицею, я відчував, як вороже дивляться на неї люди. На вході багатьох нічних барів з дівчатами на виклик я побачив таблички «NO MUSLIMS HERE»[74]; хазяїн бару в Патпонгу навіть доповнив своє послання, дописавши: «We respect your Muslim faith: we don't want you to drink whisky and enjoy Thai girls»[75]. Проте ці бідолахи були тут ні при чому. Більше того, було зрозуміло, що у разі будь-якої агресії вони стануть першими жертвами. Під час своєї першої подорожі до Таїланду я був здивований, коли побачив багатьох вихідців з арабських країн. Вони приїхали з тих же самих причин, що і туристи із Заходу, здавалося навіть, що вони ще з більшою енергією кидалися у вихор нових можливостей. Часто-густо в барах готелів вже о десятій ранку можна було зустріти їх за пляшкою віскі. Вони першими приходили до відкриття масажних салонів. Схоже, відчуваючи свою провину перед ісламськими законами, вони завжди були дуже ввічливими та обхідливими.

Бангкок, як і раніше, був таким же гамірливим і брудним. Дихати тут було дуже важко. Тепер він мені вже не так подобався. У Жан-Іва були заплановані дві-три зустрічі з банкірами… Чи в міністерстві… Я не досить уважно відслідковував його контакти. Через два дні він повідомив нам, що його зустрічі були дуже плідними: місцева влада виявилася покладистою. Вони готові на все заради щонайменших західних інвестицій. Уже протягом кількох років Таїланд не може вийти з глибокої кризи, біржове котирування акцій та місцева валюта падали в ціні, державний борг становив сімдесят відсотків внутрішнього валового продукту. «Вони так глибоко сидять у лайні, що навіть корупція тут зникла, — повідомив нам Жан-Ів. — Звісно, мені довелося підкинути їм трохи грошенят, але зовсім трішечки. Це ніщо порівняно з тим, що було п’ять років тому».

Вранці тридцять першого грудня ми сіли в літак до Крабі. Вийшовши з автобуса, я зіткнувся з Ліонелем, який прилетів сюди напередодні. Він сказав, що дуже радий мене бачити; з превеликим зусиллям я зміг зупинити потік його вдячностей. Але, підійшовши до свого бунгало, я теж був уражений красою пейзажу. Пляж був величезний та чистий, пісок тонкий, наче пудра. За кілька десятків метрів океан мінився під сонцем: він змінював свої кольори від лазурного до бірюзового, від бірюзового до смарагдового. Величезні вапнякові скелі випиналися з води до самого горизонту, зникаючи в далечині і надаючи бухті нереального космічного розмаху.

— Саме тут знімали фільм «Пляж»? — запитала мене Валері.

— Ні, здається у Кох Пхі-Пхі, але я не бачив цього фільму.

За її словами, я небагато втратив: крім пейзажів, у фільмі немає нічого