Марина та Сергій Дяченко - Скрут

class="p1">Тепер, дивлячись у сіро-блакитне небо, він зрозумів раптом, що більше ніколи не побачить Ілазу. Й нічого більше не побачить, крім цих обсипаних стін, нерівних нір у землі та моторошних напівзогнилих облич. І що його власне обличчя незабаром стане таким само, бо жінка без шкіри, та, що все поривалася його обійняти, тепер вистежила його притулок і кілька разів уже приходила…

Поки його захищає авторитет Скаля. Поки він ще «людина звідти», але вже завтра доведеться обирати між повноправним життям у Печері й арбалетною стрілою в око…

Адже там, на посту, тільки на нього й чекають. Він не вміє літати, він не плазує під землею, мов кріт, він замкнений, неначе миша в мишоловці, замкнений, замкнений…

Згори посипався пісок упереміш із дрібними камінцями. Ігар сахнувся — але то був Скаль. Чоловік у бинтах пожаліє прибульця, не доторкнеться до нього; втім, якщо Ігару призначено долучитися до світу Печери, краще, щоб прилучив його саме Скаль. Не так кривдно…

— Чому ти мені допомагаєш? — запитав він пошепки.

Скаль важко сперся на крихку вапняну стіну. На вкритому бинтами обличчі нічого не можна було прочитати.

— Чому, Скалю?

— Тому що ти схожий на мене. Теж…

Він спробував посміхнутися; Ігар зціпив зуби:

— Ні… Я ніколи… таким, як ти. Ти сильніший…

Скаль мовчав. Його єдине довгасте око дивилося з незрозумілим виразом.

— Мені не вийти, — сказав Ігар пошепки. — Ніколи.

Скаль не відповів.

— Мені не вийти, — Ігар відчув, як загнана всередину туга підступає до горла. — Мені ніколи не знайти… Її…

— Хто вона тобі?

Ігар приплющив очі. Ілаза… Як далеко. Прохолодна шкіра, гарячі губи…

— Нас поєднав Вівтар, — промовив він повільно.

Довгасте око теж приплющилося.

— Я хотів порятувати її, — сказав Ігар із короткою посмішкою. — Я не зумів. Я вже програв… Уже, — голос його здригнувся. — Скалю, — це рішення прийшло до нього просто зараз і здалося цієї миті єдино правильним, — ти б не міг убити мене як-небудь швидко… Я вже стомився, мені сили не вистачить, щоб… жити, як ти…

Довгасте око дивилося тепер крізь нього. Ігар відвернувся, щоб не бачити страшних рис, які проступали крізь бинти.

— Її звали Камміа, — повільно сказав Скаль. — У неї були зелені очі… І, знаєш, таке жовте… як спіла диня… таке волосся. І в нас залишилися двоє синів… І вони десь там живуть. А я їх полишив… бо в синів бабці й діди, їх люблять родичі… А вона, як би вона тут… без мене?

— Ви зустрінетеся в золотих палатах, — сказав Ігар тільки щоб не мовчати. Скаль зітхнув:

— Ні… Але вона вмирала щасливою. Присягаюся тобі, Ігаре.

Ілаза помре в самоті.

Він глухо, запекло, на смерть боровся з нападом зовсім уже нестерпної туги; Скаль стояв поряд і дивився. Він багато чого тут побачив за цей рік; бачив, напевне, й новачків, ще тільки зачеплених хворобою, котрі не вміють повірити у свою долю й допитуються істерично: «За що? Чому саме я?!»

— Вставай, Ігаре…

Щось у цьому голосі змусило його похолонути. Скаль зараз вирішить за нього, і правильно зробить… Але як це буває — посвята у хворобу?! Вирішення всіх питань, звершення долі… як?

— Вставай, Ігаре… Сонце сідає. Ходімо.

Сторожів було п’ятеро, і всі вони раз у раз поглядали у бік Печери. Божевільний, котрий туди зібрався, заслуговує на покарання; усякий же, хто виходить звідтіля, смертельно небезпечний. До нього не можна торкатися, його треба загнати назад, а краще вбити й тіло спалити…

Ось тільки мешканці Печери, як правило, надають перевагу животінню, навіть жалюгідному, навіть такому болісному. Мешканці Печери дуже рідко лізуть під стріли — ну хіба що схиблені вже, в розпачі…

Цей страшний — немов нічний кошмар — виник раптово й нізвідки. І він не був божевільним — він був із тих, що тягнуть за собою інших. У хворобу, в могилу, простягти руку й схопити, і стражник, який чергував на рубежі, миттєво перетворюється на в’язня, жалюгідну безправну істоту, приречену на повільну смерть…

У таборі зчинилося сум’яття. Цей, що з’явився зі страшних снів, волік ногу — але біг однаково швидко, за ним розвівалися по вітрі стрічки брудних бинтів…

Потім виявилося, що в нього важко поцілити. Він знав, як літають стріли, він жодної миті не залишався на прямій — метався та ухилявся, хоч і здавалося, що вся його недоладна постать от-от розвалиться, ніби вежа з піску.

Потім його нарешті дістали, й відразу трьома стрілами. Кілька тяжких секунд він іще біг із ратищами, які стирчали з грудей, — а потім важко звалився на коліна, і рудий стражник Вок, п’яниця та забіяка, клявся потім товаришам, що, вмираючи, прибулець із Печери посміхався й промовляв: Камміа…

А хлопця помітили запізно. Пізно помітили хлопця, і не допомогли ні стріли, ні списи, ні виснажлива гонитва пагорбами крізь колючий чагарник, ані прочісування найближчого гайка — згинув хлопець, розчинився серед ночі, й скрегочучи зубами, всі вартові заприсяглися один перед одним нікому нічого не казати — бо дарма, виходить, селяни гроші платять, за неуважність і поплатитися можна, випустили ж, це не жарти…

Не жарти, й коли рудий Вок усе-таки по-п’яні зізнався, то всім, хто ходив того дня вартувати, довелось відповісти. Всі п’ятеро хутко забралися, залишили в общинній скарбниці чималий штраф, а на вулицях селища Утоки — страх і настороженість; тільки косоока баба, яка мешкала в крайньому від шляху будинку, нічого не боялася.

На горищі в неї лежав у соломі підранок. Той самий хлопець, із плеча якого вона витягла арбалетну стрілу.

* * *

Ілаза нарешті затнулася. Навіть із Ігаром… навіть із ним їй не доводилося говорити так довго й так відверто. З Ігаром було достатньо погляду, запаху, дотику… А сьогодні вона говорила довго, і вимовляла вголос слова, яких досі не сміла сказати навіть подумки. І от — її мати стоїть перед нею, мов жива, разом із матір’ю й Ада, і сонячний промінь у курній кімнаті, і дух квіток стремениці, що так гарно виводить ненажерливу міль…

Вона згадала те, про що давно вже вирішила ніколи не згадувати. Навіщо? Щоб роз’ятрити рану? Щоб розважитися, прогнати нудьгу? Щоб викликати в цього, у гіллі, жалощі?!

Цілковита відвертість може бути такою само огидною, як і привселюдне вдоволення плотських потреб. Те саме, що самобичування; можливо, вона хотіла покарати себе? Своєю сповіддю залагодити… що?

— Можна запитати?

Вона міцніше обхопила шорсткуватий стовбур, укритий повздовжніми борозенками. В обіймах дерева почувалася не настільки самотньою; над головою в неї був безгучний співрозмовник.