Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

і скреготіла кліщами біля тих місць, куди били стріли, нерозумно намагаючись дістати ворога, що її поранив.

Ґеральт підскочив збоку і тяв мечем із широкого замаху, закінчуючи бій одним ударом. Дерево спрацювало, наче катівський пень.

Бренн наблизилася поволі, із нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався поміж трав, перебираючи ніжками, плюнула на нього.

— Дякую, — сказав відьмак, розтрощуючи відтяту голову вія ударами підборів.

— Е-е?

— Ти врятувала мені життя.

Дріада глянула на нього. У цьому погляді не було ані розуміння, ані емоцій.

— Їґерн, — сказала вона, ткнувши чоботом тіло, що тремтіло. — Поламав мені шипи.

— Ти врятувала життя і мені, і цій малій дріаді, — повторив Ґеральт. — Зараза, де ж вона є?

Бренн вправно розгорнула кущі ожини, встромила руки поміж колючих галузок.

— Так я і думала, — сказала, витягаючи з хащів істотну в сірому кубрачку. — Глянь сам, Ґвиннблейдде.

Це була не дріада. Не був це також ельф, сильфіда, пак чи половинчик. Це була найзвичайнісінька на світі людська дівчинка. Посеред Брокілону, у найнезвичайнішому місці для звичайних, людських дівчинок.

Мала вона світле, мишачо-попелясте волосся і великі яскраво-зелені очі. Не могло їй бути більше десяти років.

— Хто ти? — запитав він. — Звідки ти тут узялася?

Вона не відповіла. «Де я її вже бачив? — подумав він. — А вже десь я її бачив. Її чи когось дуже на неї схожу».

— Не бійся, — сказав він нерішуче.

— Я не боюся, — буркнула вона невиразно. Схоже, мала катар.

— Віємося звідси, — відізвалася раптом Бренн, роздивляючись навколо. — Де один їґерн, там видивляйся і другого. А в мене залишилося малувато шипів.

Дівчинка глянула на неї, роззявила рота, протерла личко долонею, розмазуючи пилюку.

— Хто ти, най тебе диявол, така? — повторив Ґеральт, нахиляючись. — Що ти робиш у… у цьому лісі? Як ти сюди потрапила?

Дівчинка опустила голову й хлюпнула сопливим носом.

— Ти оглухла? Хто ти така, питаю? Як тебе звуть?

— Цірі, — шморгнула.

Ґеральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, зиркала на нього оком.

— Слухай, Бренн…

— Чого?

— Чи це можливо… Чи це можливо, щоби вона… втекла від вас з Дуен Канела?

— Е-е?

— Не вдавай кретинки, — нервувався він. — Я знаю, що ви викрадаєте дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Питаю, чи можливе…

— Ні, — відрізала дріада. — Я її ніколи в очі не бачила.

Ґеральт придивився до дівчинки. Її попелясте волосся було скуйовджене, повне хвої та листя, але пахло чистотою, не димом, хлівом чи жиром. Руки, хоча й неймовірно брудні, були малими й делікатними, без шрамів і мозолів. Хлоп’яче вбрання, кубрачок із червоним каптуром, який вона носила, ні на що не вказувало, але високі чобітки зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, напевне не була це сільська дитинка. «Фрайксенет, — подумав раптом відьмак. — Це її шукав Фрейксенет. За нею пішов він у Брокілон».

— Звідки ти, шмаркачко, питаю?

— Як ти зі мною говориш?! — Дівчинка гордовито задерла голову й тупнула ніжкою. М’який мох звів нанівець ефект такого тупання.

— Ха, — сказав відьмак і посміхнувся. — І справді — княжна. Принаймні за мовою, бо вигляд — нікчемний. Ти з Вердена, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не переймайся, відвезу тебе додому. Слухай, Бренн…

Щойно він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася на п’ятах і пустилася прожогом через ліс, по положистому узбіччі пагорба.

— Bloede turd! — зойкнула дріада, тягнучись до колчана. — Caemm’ere!

Дівчинка, перечіплюючись, мчала наосліп через ліс, витріскуючи хмизом.

— Стій! — крикнув Ґеральт. — Куди, зараза!

Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла ядуче засичала, летючи по пласкій параболі, вістря зі стукотом вбилося у дерево, мало не зачепивши волосся дівчинки. Мала зіщулилася і припала до землі.

— Ти холерна ідіотка, — просичав відьмак, наближаючись до дріади. Бренн зграбно видобула з колчана наступну стрілу. — Ти могла її убити!

— Тут Брокілон, — сказала вона гордовито.

— А це — дитина!

— Ну то й що?

Він глянув на оперення стріли. Було на ній смугасте пір’я з крила самиці фазана, фарбоване в жовте відваром з кори. Не сказав ані слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднімаючи голову й дивлячись на стрілу, що стирчала зі стовбура. Почула його кроки й схопилася на ноги, але він коротким стрибком наздогнав її, схопив за червоний каптур кубрачка. Вона повернулася і глянула на нього, потім на руку, що тримала каптур. Він відпустив її.

— Навіщо ти втікала?

— Яке тобі діло? — шморгнула вона. — Облиш мене в спокої, ти… ти…

— От дурепа, — просичав він люто. — Тут Брокілон. Мало тобі було вія? Сама ти в цьому лісі й до ранку не доживеш. Ти ще не зрозуміла?

— Не торкайся мене! — дерлася вона. — Ти, пахолку! Ти! Я княжна, не думай собі!

— Ти дурна шмаркачка.

— Я княжна!

— Княжни не лазять по лісу самі. Княжни мають чисті носи.

— Накажу голову тобі відрубати! І їй також! — Дівчинка витерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, що саме наближалася.

Бренн пирхнула сміхом.

— Ну добре, досить цього вереску, — урвав її відьмак. — Навіщо ти втікала, княжно? І куди? Чого ти боїшся?

Вона мовчала, хлюпаючи носом.

— Добре, як хочеш. — Він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишатися сама у лісі — воля твоя. Але іншим разом, як дорветься до тебе їґерн, — не верещи. Княжнам воно не личить. Княжни помирають, навіть не писнувши, попередньо начисто витерши носа. Ходімо, Бренн. Прощавай, ваша високосте.

— За… зачекай.

— Так?

— Я піду з вами.

— Це велика честь для нас. Правда, Бренн?

— Але ти не приведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?

— Хто то… — почав він. — Ах, псякрев! Кістрін. Княжич Кістрін? Син короля Ервіла з Вердена?

Дівчинка надула маленькі губки, шморгнула й відвернулася.

— Досить цих ігор, — похмуро відізвалася Бренн. — Ходімо.

— Зараз, зараз. — Відьмак випростався і глянув на дріаду згори. — Плани потребують деяких змін, моя чарівна лучнице.

— Е-е? — Бренн підняла брову.

— Пані Ейтне зачекає. Я мушу відправити цю малу додому. У Верден.

Дріада примружилася, сягнула до колчана.

— Нікуди ти не підеш. Як і вона.

Відьмак паскудно посміхнувся.

— Бережися, Бренн, — сказав він. — Я не щеня, якому ти вчора впакувала стрілу в око із засідки. Я вмію оборонятися.

— Bloede arcs! — просичала вона, піднімаючи лук. — Ти йдеш до Дуен Канела, вона також! Не до Вердена!

— Ні! Не до Вердена! — Попелястоволоса дівчинка припала до дріади, притиснулася до її худого стегна. — Я йду з тобою! А він нехай собі сам йде до Вердена, до дурнуватого Кістріна, якщо вже так хоче!

Бренн навіть не глянула на неї, не спускаючи очей з Ґеральта. Але лук опустила.

— ‘Ss turd! — Плюнула йому