Стівен Кінг - Чотири після півночі

Він нашукував відповідь, і нарешті йому дійшло.

Це співчуття.

Співчуття і розуміння.

Він роззирнувся й побачив, що темрява спливає геть. Це означало, що він був непритомним цілу ніч, чи не так? Він не знав. Та це не мало значення. Значення мало єдино те, що ця дівчинка привела їх до нього — інвестиційних банкірів, фахівців з облігацій, брокерів-комісіонерів, ризикових біржовиків. Вони тут, вони забажають пояснень, що ж воно таке проробив цей молодий містер Креґґі-Веґґі Тумі-Вумі, отут і буде їм нестямна правда: шахрай-махлярство! Ось що він проробив. Фути і ярди шахрай-махлярства, цілі милі шахрай-махлярства. А коли він їм це повідомить…

— Вони будуть змушені мене відпустити… чи не так?

«Так, — сказала вона. — Але ти мусиш поспішити, Креґу. Перш ніж вони вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть».

Креґ почав повільно сунути вперед. Ступні дівчинки не рухалися, але, тим часом як він до неї наближався, вона відпливала далі, наче міраж, до гумових смуг, які висіли між зоною видачі багажу і вантажною платформою надворі.

І… ох, як чудесно: вона посміхалася.

10

Тепер уже всі були в літаку, крім Боба й Алберта, котрі сиділи на сходах трапа, прислухаючись до тих звуків, які котились до них, немов повільна, перепадиста хвиля.

Лорел Стівенсон стояла в прочинених передніх дверях і дивилася на термінал, усе ще загадуючись, що їм робити з містером Тумі, аж тут її ззаду за блузку потягнула Бетані.

— Дайна балакає вві сні, чи щось таке. Я подумала, може, вона марить. Ви можете підійти?

Лорел пішла. Поза Дайною сидів Руді Ворік, тримаючи дівчинку за руку, тривожно дивлячись на неї.

— Незнаайу, — сказав він стурбовано. — Незнаайу, але я думаю, чи не відходить вона.

Лорел помацала в дівчинки лоба. Той був сухим і дуже гарячим. Кровотеча чи то вповільнилася, чи цілком припинилася, але дихання дівчинки звучало з гідним жалю посвистуванням. Кров кіркою засохла в неї навкруг рота, неначе полуничний соус.

Лорел було почала:

— Я думаю…

Але раптом Дайна заговорила, доволі ясно промовивши: «Ти мусиш поспішати, перш ніж вони всі вирішать, що ти не прийдеш, і поїдуть».

Лорел з Бетані спантеличено, перелякано перезирнулися.

— Гадаю, їй сниться той парубок, Тумі, — сказав Руді Лорел. — Вона вже раз промовляла його ім’я.

— Так, — промовила Дайна. Очі в неї були заплющені, але голова трішки поворухнулася, немов вона когось слухає. — Я буду, — сказала вона. — Якщо ти хочеш, я буду. Але поспіши. Я розумію, це боляче, але ти мусиш поспішати.

— Вона марить, еге ж? — прошепотіла Бетані.

— Ні, — сказала Лорел. — Я так не думаю. Я думаю… мабуть, їй щось сниться.

Проте насправді вона зовсім не так думала. Насправді вона думала, що Дайна може

(«бачити дещо»)

робити дещо інше. Лорел подумалося, що їй не хотілося б знати, чим саме є те дещо, хоча думка про це вирувала й витанцьовувала далеко вглибині її мозку. Лорел знала, що, якщо захоче, вона може оприявнити цю думку, але не хотіла. Бо щось моторошне точилося тут, щось надзвичайно моторошне, і вона не могла позбавитись думки, що це якось стосується

(«не вбивайте його… він нам потрібен»)

містера Тумі.

— Дайте їй спокій, — промовила вона різким, сухим тоном. — Дайте їй спокій і дозвольте їй

(«робити з ним те, що вона мусить зробити»)

поспати.

— Господи, я надіюся, ми скоро злетимо, — журливо сказала Бетані, і Руді втішливо обійняв її за плечі.

11

Креґ добрався до конвеєрної стрічки і впав на неї. Білим болем, немов хтось розірвав чистий аркуш, йому роздерло голову, шию, груди. Він спробував пригадати, що з ним трапилося, і не зміг. Він збіг униз по застиглому ескалатору, він сховався в якійсь маленькій кімнаті, він сидів у темряві, відривав паперові смужки… і на цьому його спогади зупинялися.

Він підняв голову, волосся звисало йому на очі, і подивився на осяйну дівчинку, котра, схрестивши ноги, сиділа тепер перед гумовими смугами, за дюйм від конвеєрної стрічки. Вона була найгарнішим створінням з усього, що він лишень бачив у житті, як взагалі він міг подумати, ніби вона одна з них?

— Ти янгол? — прохрипів він.

«Так», — відповіла осяйна дівчинка, і Креґ відчув, як його біль затоплює радістю. Закаламутилося в очах, а потім сльози — перші сльози плачу в його дорослому житті — почали повільно котитися йому по щоках. Раптом йому згадався ніжний, п’яненький голос матері, коли вона мугикала ту стару пісню.

«Ти янгол ранковий? Ти будеш янголом моїм цього ранку?»

«Так, я буду. Якщо хочеш, я ним буду. Тільки поспіши. Я знаю, це боляче, містере Тумі, але ви мусите поспішати».

— Так, — схлипнув Креґ і завзято поповз по багажному конвеєру до неї.

Кожен рух відгукувався в ньому безладними імпульсами задирчасто-рвучкого болю; кров скрапувала з розбитого носа й розтрощеного рота. І тим не менше, він щосили поспішав. Маленька дівчинка попереду просочилася крізь висячі гумові смуги, при цьому якимсь чином зовсім їх не поворухнувши.

— Просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі… — промовив Креґ.

Він відхаркнув рихлий клуб крові, сплюнув його на стіну, де той повис наче якийсь велетенський мертвий павук, і спробував повзти швидше.

12

Східніше аеропорту цей химерний ранок розкололо гучним, ляскотливим тріском. Боб з Албертом схопилися на рівні — обличчя зблідлі, сповнені страшних запитань.

— Що це було? — спитав Алберт.

— Я думаю, це було дерево, — відповів Боб, облизнувши губи.

— Але ж нема ніякого вітру!

— Так, — погодився Боб. — Вітру нема.

Той шум тепер перетворився на рухому барикаду розщеплених звуків. Почасти вони ніби збиралися у фокус, а потім знову розпадалися… за якусь мить до того, як ставала можливою їх ідентифікація. В якийсь момент Алберт міг поклястися, що він чує, ніби там щось гарчить, та потім те шкуродерне гавкання… чи дзявкотіння… чи що б воно там не було… заковтнуло якесь коротке, дратівне, схоже на зловредний електричний фон, зудіння. Єдине, що залишалося неухильним, — це той хрумкіт і постійне гризотне завивання.

— Що відбувається? — пискляво гукнула ззаду них Бетані.

— Нічо… — почав Алберт, але тут Боб ухопив його за плече і показав:

— Погляньте! — крикнув він. — Гляньте он туди!

Далеко на сході від них, на самому обрії, на високому лісистому гірському хребті розходилися на північ і південь щогли високовольтної електролінії. На очах Алберта одна зі щогл захиталася, мов іграшкова, а потім повалилася, потягнувши за собою плутанину дротів. За мить те саме сталося з іншою щоглою, і ще з одною, і з наступною.

— І це ж не все, — ошелешено