Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

— Гаразд. Шукайте далі... От бачите, пане Марцінський, усе добре. Як і далі так буде, то ми вибачимось перед вами та й поїдемо собі... Агов, пане Вежбик, хвилиночку... Станьте отам на чистому снігу.

Поручик неквапливо підійшов до нього.

— Так, а тепер відступіть на крок...— Схилившись, він оглянув відбитки ніг на снігу.— Що ж це ви так неакуратно прибиваєте пластинки, шкода підбора, на правому чоботі збивається... Ну, нічого, нічого, можете йти...

Вежбик спідлоба зиркав на поручика, не дуже розуміючи, що той хотів. Потім повів міліціонерів до хліва. Марцінський, який і доти неспокійно стежив за діями поручика, тепер палко запротестував:

— Пане поручику, це мій хлів. Вежбикові кінь і корова стоять он у тому маленькому... Ви ж казали, що це не до мене...

— Іще раз кажу — ми поки що до пана Вежбика. Але ж ваші господарства поряд, і він міг сховати що-небудь у вас, правда ж?

Директор управління подивився на Гасинця. Той сидів блідий і, насупивши брови, мовчав.

— Ви погано почуваєте себе? Кров не йде? Я б вам радив не впиратися. Машина зараз одвезе вас. А обшук закінчать без вас...

— Усе гаразд, пане директоре, кров не йде, а що болить — то нічого. Я повинен тут бути, хочу сам усе бачити.— Вій підкреслив останні слова. І за мить додав: — Ви ж знаєте чого. До мене теж приїжджали «Варшавою», аж із Ольштина...

Погляд його втупився в директора. Той трохи зніяковів, кашлянув і нарешті пробурмотів:

— Ну, як хочете...

Марцінська запрошувала до хати.

— Ні, нам тут зручніше. Така гарна погода, з даху капає, а в тіні — мороз держить...

Через подвір’я поверталися з хліва міліціонери з Вежбиком та Шофером директорської «Варшави». Ще здалеку заперечливо хитали головами. Поручик радився з сержантом. Потім глянув на Вежбика, почастував його цигаркою. Той подякував — не курить...

— Гм, а я думав, що ви заядлий курець. А чого ж тоді у вас жовті кінчики пальців? Такі пальці бувають у курців і... чинбарів...

Міхал різко ворухнувся. Він почув, як на ці поручикові слова лісничий Марцінський, що сидів рядом, крізь зуби вилаявся.

Лісничиха схилилась і заспокійливо гладила чоловіка по плечу.

— Нічого, нічого, побачать, що це брехня, та й поїдуть, як і приїхали...

Едек зухвало зазирнув їй в обличчя й іронічно всміхнувся.

Жінка пронизала його поглядом, у якому було повно зненависті, але не сказала нічого.

Поручик стояв біля входу в маленький хлів, де саме робили обшук, і курив цигарку. З-за хати до нього підійшов міліціонер Іздебський.

— Доповідаю, пане поручику: там повно слідів тих чортів, усе витоптано, а один кагат, видно, був розритий...

— Дякую. Ідіть до тих на ганок.

Він почекав, поки Іздебський прийшов на вказано місце, а тоді зник у хлівці, з якого долинала жвава розмова.

Лісничий Марцінський сумовито кивав головою, прислухаючись до тих голосів. Дружина міцно стискала рукою його плече. Едек з визнанням подумав про неї. Кріпка баба.

За хвилину міліціонери винесли з хлівця два жолоби, повні свіжого м’яса. Зверху вони були прикриті сіном.

Побачивши це, Гасинець з полегкістю зітхнув — глибоко і голосно. Аж Метек усміхнувся і ніжно глянув на батька.

Вежбик, здавалося, був геть зломлений. Коли поручик запитав, де схована шкура оленя, він безпорадним жестом показав на високий насип льоху з боку подвір’я.

— Ведіть.

— Ключ дома. Я принесу.

— Ні! Іздебський, принесіть ключ.

Міліціонер миттю справився. Жінка без ніякого опору віддала ключ.

Вежбика пустили вперед. У низьких дверях погребника треба було згинатися майже вдвоє. Сержант засвітив ліхтарик,— перед ним страшно чорніла глибока яма.

— Гей, не так швидко!..— крикнув раптом сержант і вмить зсунувся в яму, за ним — другий міліціонер;

— Юзвяк, Іздебський, обережно! — гукнув поручик і, вихопивши револьвер, помчав до льоху.

Зсередини чути було якісь вигуки. Едек і Метек зірвалися з місця, метнулися туди, незважаючи на протести міліціонера.

— Держіть його, держіть!

Едек затремтів од люті. Коло льоху стояли сажені дров. За ними було погано видно. Вежбик міг уже далеченько відбігти. Він саме перескакував низеньку огорожу саду і, петляючи, з усіх сил гнав до молодих заростей, що видніли поблизу.

Біля дров вилізли міліціонери. Поручик стріляв з пістолета. Іздебський збіг з ганку, спинився коло льоху, випустив чергу з автомата. І вилаявся. Через сад, мов ті вовки, бігли два хлопці...

Едек не думав про постріли. Він бачив, що втікач не зупиняється, і відчув нестримну лють. Коли б у цю мить він піймав негідника, то, мабуть, геть потовк би йому пику. От спритник! Але хто міг подумати, що з саду льох має другий вихід, замаскований саженями дров.

Браконьєр уже вбігав у густий молодняк. Міліціонери вслід за хлопцями кинулися навздогін. Тільки Іздебський, виконуючи наказ поручика, вернувся. Пильно стежив тепер за Марцінським та його дружиною. Тут пахло добрячим скандалом, ще й ці, чого доброго, кинуться тікати або нападуть. На другому ганку міліціонер Юзвяк так само уважно наглядав за дружиною Вежбика.

Пан Гасинець вийшов на подвір’я, щоб краще все бачити. Він важко дихав, обличчя вкрилося білими плямами впереміж із темно-бордовими цятками.

Вежбик знав тут місцевість краще, ніж його переслідувачі. Стомлені, захекані, вони поволі верталися з невдалої погоні. Поручик був лютий, судорожно стискав кулаки, аж пальці побіліли. Едек сам себе не тямив. Так прогавив мерзотника...

Ще дужче розлютив його тріумфальний погляд Марцінського — лісничий не міг приховати свого задоволення.

«Зажди-но,— думав Едек,— я тебе заспокою...»

Пан Гасинець аж тепер згодився, щоб його відвезли на перев’язку до лікарні в Ніш. Хитаючись, поплентав до «Варшави».

Осторонь поручик розмовляв з директором управління і старшим лісничим.

— Шкуру ми повинні знайти. Її ще не могли вивезти. А взагалі тут щось більше, ніж я міг припускати. Якби тільки браконьєрство, то, знаючи, що кара за це, на жаль, невелика, вони не наважилися б на вбивство людини, і Вежбик не тікав би...

— Ви думаєте, це вони стріляли в Гасинця?

— Не знаю. З того часу, коли пролунали постріли, до нашого приїзду минуло хвилин десять. Наш газик закапризував на снігу. Якщо стріляли так близько звідси, як вони,— поручик показав на Міхала,— кажуть, то можна було встигнути повернутись до лісництва. А по рушниці видно, що з неї недавно стріляли. Правда, кабани таки приходять сюди... Побачимо, я послав шофера, щоб привіз іще двох чоловік. Мені дано наказ зробити