Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

давалась чути, а саме з її любов’ю до Караваджіо. Але навіщо давати собаці якусь певну кличку? Не розумію. Знадобилось декілька тижнів інтенсивного дресирування, щоб змусити Карру мимоволі відгукуватись на мій поклик, забувши про Рубіну.

Жовтень приніс мінливу погоду, якийсь тиждень було дуже тепло, немов нагадала про себе літня спека, а в інші дні віяли пронизливі північно-східні вітри. Інколи, виглядаючи на море, я бачив неспокійні зграї птахів, які збирались у вирій. Перелітні птахи, відлітаючи, навіюють особливу меланхолію. Як і особливу радість, коли повертаються. Осінь здає свої позиції зимі.

Щоранку, прокидаючись, я шукав у тілі ознаки старечих хвороб. Інколи мене турбувало те, що струмінь сечі ставав дедалі слабший. У смерті від хвороб сечовивідних шляхів було щось особливо принизливе. Важко було уявити, щоб грецькі філософи чи римські імператори вмирали від раку простати. Навіть якщо й справді так було.

Я думав про своє життя і вряди-годи робив беззмістовні нотатки в бортовому журналі. Я перестав записувати напрям вітру чи температуру повітря, а натомість почав їх вигадувати. 27 жовтня цього ж року я записав, що на мій острів налетів тайфун і вечірня температура становила плюс 37 градусів.

Я сидів у місцях для роздумів. Мій острів був так прекрасно влаштований, що на ньому завжди були затишні місця. Навіть дуже сильний вітер не міг стати на заваді. Я розшукав таке місце і, вмостившись, задумався над тим, чому ж я вибрав собі таке життя. Основні причини знайти було не важко. Я вирвався зі злиднів своєї юності, щоденне нагадування про нужденне життя мого батька було стимулом для цього. Проте я зрозумів, що мусив бути вдячний випадкові народитись у час, коли такий прорив став можливий. Час, коли син упослідженого офіціанта зміг закінчити гімназію і вивчитись на лікаря. Але чому я став тим, хто повсякчасно шукає сховок замість товариства? Чому я не хотів мати дітей? Чому я жив, немов лис, у якого декілька виходів із нори?

Клята ампутація, відповідальність за яку я ніяк не хотів брати на себе, — це лише одна з причин. Я не єдиний у світі ортопедичний хірург, із ким стався такий злощасний випадок.

Тієї осені були моменти, коли мене охоплювала паніка. Тоді я проводив безконечно довгі беззмістовні вечори перед телевізором і безсонні ночі, сумуючи та проклинаючи прожите.

Врешті прийшов лист від Луїз — наче рятівний круг для людини, що тоне. Вона писала, що багато часу пішло на те, щоб звільнити квартиру Гаррієт. У листі вона прислала декілька фотографій, які знайшла серед документів Гаррієт і про існування яких не знала. Я вражено розглядав знімки Гаррієт та себе, зроблені майже сорок років тому. Я впізнавав її, але сам собі здався чужим, виглядав мало не приголомшеним. На одній із фотографій, зроблених десь у Стокгольмі 1966 року, в мене була борода. Це був один-єдиний раз у моєму житті, коли я запустив бороду, про що геть забув. Не знаю, хто зробив ту фотографію. Мене приворожив задній фон — чоловік, що пив горілку з пляшки. Я пригадав його. Але куди ми йшли з Гаррієт? Де ми були до того? Хто сфотографував нас?

Я з цікавістю переглянув знімки. Свої спогади я замкнув у кімнаті, яку опечатав, а потім викинув від неї ключі.

Луїз писала про те, як багато вона довідалась про своє дитинство, порядкуючи в помешканні Гаррієт упродовж тих днів чи тижнів.

«Та передовсім я усвідомила, що насправді нічого не знала про свою маму, — писала вона. — Я знайшла листи й розкидані, написані без особливої методичності щоденники, в яких вона описувала думки та переживання, хоча ніколи мені не розповідала про них. Наприклад, вона мріяла стати пілотом. Мені ж вона казала, що панічно боялась кожного польоту. Вона хотіла мати садок із рожами на острові Ґотлянд. Вона пробувала написати книжку, яку ніколи так і не закінчила. Та найбільше мене зачепило те, як багато вона мені брехала. У пам’яті зринають спогади з дитинства, і раз у раз я ловлю її на брехні. Якось захворіла її подруга, і вона мусила її провідати. Я пам’ятаю, що розплакалась і просила її залишитись, проте її подрузі було дуже зле. Вона мусила поїхати. А тепер виявилось, що вона поїхала у Францію з чоловіком, за якого сподівалась вийти заміж і який різко зник з її життя. Не хочу втомлювати тебе деталями всього того, що я тут знайшла. Проте одне я знаю точно: перед смертю слід ретельно прибрати речі зі свого колишнього життя. Мене дивує, що Гаррієт, яка так довго знала, що смертельно хвора, сама не знищила їх. Вона ж мусила розуміти, що саме я знайду. Єдине пояснення — це, вочевидь, те, що вона сама хотіла, щоб я зрозуміла, наскільки помилялась щодо неї. Невже їй було важливо, щоб я дізналась правду, незважаючи на усвідомлення, як часто вона казала неправду? Я й далі не можу визначитись, що повинна відчувати до неї — повагу чи гнів. Квартира вже порожня, я вкину ключі в щілину для листів і вирушу в дорогу. Я поїду до печер і візьму з собою Караваджіо».

Останнє речення мене спантеличило. Як їй вдасться взяти з собою Караваджіо у французькі печери, які вона збирається захищати? Чи між рядками був якийсь незрозумілий мені прихований зміст?

Вона не залишила адреси, на яку можна було б відповісти. Та все ж того ж вечора я взявся писати відповідь. Я прокоментував фотографії, розповів про свою зрадливу пам’ять і описав наші з Каррою мандрівки по скелях. Я намагався пояснити їй, як я навмання пробирався крізь життя, наче крізь густі непролазні хащі.

Передовсім я написав, що скучив за нею. Я повторив це декілька разів.

Заклеївши конверт, я приліпив марку, написав її ім’я і відклав листа до того дня, коли вона пришле мені свою адресу.

Я саме ліг у ліжко того ж вечора, коли мені задзвонив телефон. Я злякався — серце вискакувало з грудей. Такі пізні дзвінки не передвіщають нічого доброго. Я зійшов у кухню і підняв слухавку. Карра дивилась на мене, лежачи на підлозі.

— Це Аґнес. Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

— Нічого страшного. Я й так забагато сплю.

— Я скоро приїду.

— Ти в порту?

— Ще ні. Я б хотіла приїхати завтра, якщо можна.

— Звісно ж, можна.

— Ти б міг мене забрати?

Я прислухався до вітру й хвиль, що розбивались об скелі північного мису.