Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

було знайдено двісті шістдесят бомб. Іще триста заклали поблизу моста через ріку Омо[110]. 30 червня 1941 року південноафриканські сапери за один день встановили дві тисячі сімсот мін типу «Марк ІІ» на підступах до Мерса-Матруха[111]. Через чотири місяці британські війська вивезли звідти сім тисяч вісімсот шість мін, щоб закласти їх деінде.

Міни робили з чого завгодно. Сорокасантиметрові оцинковані трубки наповнювали вибухівкою й залишали вздовж військових шляхів. У будинках встановлювали бомби в дерев’яних коробках. Трубчасті міни наповнювали гримучими драглями[112], металевою стружкою, цвяхами. Південноафриканські сапери пакували залізо й вибуховий желатин до шістнадцятилітрових бензинових каністр — такий монстр міг знищити бронемашину.

Найгірше було в містах. Підрозділи розмінувальників перекинули кораблями з Каїра й Александрії. Вісімнадцята дивізія прославилася. За три тижні в жовтні 1941 року вона знешкодила тисячу чотириста три фугасні бомби.

В Італії було гірше, ніж в Африці, тут доводилося мати справу зі страхітливими, дивними годинниковими механізмами, котрі активувалися пружинами. Вони геть відрізнялися від тих німецьких пристроїв, на яких сапери навчалися. Коли підрозділ увійшов до міста, з дерев і балконів будинків звисали тіла. Німці мстилися та вбивали десятеро італійців за одного свого. Деякі з тіл були заміновані й вибухали в повітрі.

Фашисти евакуювали війська з Неаполя 1 жовтня 1943 року. Цілий вересень союзники робили набіги, багато мешканців втекли за місто й оселилися в печерах. Відступаючи, німці розбомбили входи до печер, аби залишити людей назавжди під землею. Розпочалася епідемія тифу. Затонулі кораблі в гавані мінували під водою.

Тридцятеро саперів увійшли до замінованого міста- пастки. Стіни громадських споруд були нашпиговані бомбами вповільненої дії. Ледь не усі автомобілі — небезпечні. Сапери підозріло ставилися до кожної речі в кімнаті. Вони не довіряли нічому, що стояло на столах, окрім предметів, котрі вказували напрямок на «четверту годину»[113]. Минули роки, а сапери клали ручку на стіл так, аби її товстий кінець вказував на четверту.

Неаполь залишався зоною військових дій іще шість тижнів, і Кіп разом із підрозділом увесь цей період був там. За два тижні вони знайшли людей у печерах. Їхня шкіра потемніла від бруду і тифу. Вони низкою прямували до міського шпиталю й нагадували привидів.

За чотири дні в повітря злетіло поштове відділення, загинуло та постраждало сімдесят дві людини. Найбагатша в Європі колекція середньовічних хронік зникла у вогні в міських архівах.

За три дні до відновлення постачання струму, 20 жовтня, союзникам здався німецький офіцер. Він розповів, що біля гавані в місті заклали тисячі бомб, під’єднаних до знеструмленої електричної мережі. Коли увімкнуть світло, вогонь зжере місто. Його допитували сім разів, тактовно й брутально, але до останнього посадовці не були впевнені в правдивості його свідчень. Тоді евакуювали ціле місто. Дітей і старих, тих, хто вже помирав, вагітних, тих, хто вийшов з печер, тварин, дорогоцінні джипи, поранених солдатів зі шпиталів, психічно хворих пацієнтів, настоятелів, ченців і черниць із монастирів. Коли 22 жовтня 1943 року на місто спустилися сутінки, у ньому залишилося тільки дванадцятеро саперів.

Постачання струму відновили наступного дня о третій годині по обіді. Жоден із саперів іще ніколи не бував у спустошеному місті, і ці кілька годин стали найдивнішими та найбентежнішими в їхньому житті.

Вечорами до Тоскани зліталися грози. Блискавки влучали в кожен шматок металу чи шпиль, що хоч трохи видавалися вгору серед навколишнього ландшафту. Кіп завжди повертався на віллу жовтим шляхом між кипарисами о сьомій годині. Якщо того дня мала бути гроза, вона починалася саме в цей час. Люди знали про цю особливість іще із Середньовіччя.

Схоже, йому подобалися такі довготривалі звички. Хана і Караваджо бачили вдалині його фігуру, котра рухалася та зупинялася, щоб озирнутися на долину й побачити, наскільки обігнала дощ. Дівчина й Девід поверталися до будинку, Кіп продовжував свій горбистий шлях на півмилі, котрий легенько повертав праворуч, а потім ліворуч. Його черевики шурхочуть гравієм. Пориви вітру наздоганяють хлопця, смикають за кипариси так рвучко, що дерева нахиляються й торкаються гілками рукавів Кіпової сорочки.

Він іде ще десять хвилин, непевний, чи злива обдурить його. Спершу до нього долинає дріботіння крапель дощу по сухій траві, як вони торкаються оливкового листя, але він іще не відчуває їх власною шкірою. Поки що з-за пагорбів дме лише свіжий вітер — провісник грози.

Якщо дощ застає його дорогою до вілли, хлопець крокує в тому самому темпі, тільки прикриває себе та наплічник ґумовою накидкою.

В наметі він чує віддалений гуркіт грому. Різке стугоніння над головою, а потім звук зникає десь далеко в горах, наче проїхав віз із дерев’яними колесами. Раптовий спалах блискавки завжди здається яскравішим за сонце, він несе в собі щось фосфорне, машиноподібне, спільне з новим світом, про який сапер чув у лекційних аудиторіях і про який говорив його детекторний приймач, який називається «ядерний». У наметі він розгортає вологий тюрбан, сушить волосся й закручує навколо голови новий.

Гроза накочується з П’ємонту[114], шириться північніше та східніше. Блискавки падають на дзвіниці маленьких альпійських капличок, де на стінах зображено стації Христа або таємниці Розарію[115]. У невеличких селищах Варезе й Варалло[116] теракотові фігури, більші за людину, вирізані в 1600-х роках, на мить виринають із темряви, зображуючи біблійні сцени. Зв’язані руки розіп’ятого Ісуса тягнуться назад, клацає батіг, гавкає пес, троє римських легіонерів з картини в сусідній каплиці здіймають розп’яття вище, до намальованих хмар.

Вілла Сан-Джироламо спроектована так, що теж отримує кілька сяйних миттєвостей: темні пагорби, кімната, де лежить англійський пацієнт, кухня, де Хана розпалює вогонь, порешечена каплиця — раптом усе освітлюється, зникає будь-яка тінь. Кіп іде без жодних затримок своїм шляхом у саду і не зважає на грозу, можливість померти від грози — мізерна порівняно з небезпеками його повсякденного життя. Наївні католицькі образи зі святинь, розташованих на іншому боці пагорбів, подорожують у напівтемряві з ним, поки хлопець рахує секунди між блискавками й гуркотом грому. Може, ця вілла теж усього-на-всього картина, де зображено чотирьох людей на власних шляхах, яка на мить засяє і затанцює на стіні, іронізуючи з війни.

Дванадцятеро саперів, які залишилися в Неаполі, прочісують місто. Цілу ніч вони пробивалися крізь завали, залізали в каналізаційні розгалуження в пошуках детонаторів, які можуть з’єднуватися з центральним генератором. Вони мають поїхати геть о другій годині по обіді, за годину до того, як відновиться струмопостачання.

Місто належить їм дванадцятьом. Кожному своя частина. Один перебуває біля генератору, інший —