Василь Миколайович Шкляр - Троща

Черкаський подав документи Паєвського до нагородження орденом Леніна. «Та ви що, Михайле Матвійовичу? — отетерів Юрко. — Ви ж покладете на стіл партквиток!» — «Ордена вам, Юрію Денисовичу, ніхто не дасть, — сказав хитрий єврей Черкаський. — Та вже саме подання буде вам як індульгенція, менше до вас чіплятимуться». То було Соломонове рішення, бо хоча папери й завернули ще в червоноградському міськкомі партії, але ті, кому треба, дізналися, з ким мають справу.

Гей-га, таке-то в нас життя, але я бачив, що все це не головне, що найважливішого Юрко ще не сказав. Подлубавшись виделкою у котлеті, але не взявши до рота ні крихти, він через стіл нахилився до мене так близько, що я крізь скельця окулярів побачив його зіниці, які в сірих райдужних оболонках чорніли, мов дві краплини смоли.

— А я свого знайшов! — пошепки мовив він.

Я здогадався, про кого він каже, хоча в те важко було повірити.

Ми разом ковтнули холодного чаю.

— Де? — спитав я.

— Щось мені підказувало, що Клима треба шукати в Києві, — сказав Юрко. — Ну, я долучив людей, знайомих, друзів, і все виявилося значно простіше, ніж до того мені здавалося. — Юрко якось чудно всміхнувся, блимнув на мене спідлоба, як жук із коробки. — Гадаєте, лише КГБ не спить? Е, ні, шановні, СБ також працює. Надійде час, і ми ще спитаємо, почім кози на Лук’янівському базарі.

— То ти його знайшов таки в Києві?

— Так, працює він на великому заводі, — Юрко не назвав, на якому, ніби й від мене не зайвим було приховати якусь дещицю, — числиться слюсарем, а робить, видно, особістом[66], бо за прохідну, де я його наджидав, вийшов у чистенькому костюмчику, в галстуку, ну, з голочки. Я його відразу впізнав, він, знаєте, так характерно головою крутить, наче когось шукає, — як у лісі тоді крутив, так і нині. Це ми з вами сі змінили, а він яким був, таким є, лишень троха полисів над лобом. Я як увидів його, то так і кортіло крикнути: «Агов, Климе, це я, Жук, прийшов-м подивитися тобі в очі!» Але дався на стрим, звісно, хоч і не ховався нікуди, а навмисне стояв так, щоб він мене видів, і сам дивився на нього відкрито. Він глянув на мене, отак-во, зблизька, здалося, навіть затримав погляд, але не впізнав…

Юрко ще раз ковтнув холодного чаю.

Вдруге він підстеріг Клима біля будинку, де той нині мешкає. Це у Святошині. Клим живе не в такому красивому будинку, як жив вуйко Теодор у Львові, не в середмісті, а на околиці. Поруч там парк з високими соснами, і Клим ходить туди гуляти з невеличким капловухим песиком. Одного разу Юрко теж начебто відпочивав у тому парку на лаві і песик підбіг до нього й став обнюхувати. «Не бійтеся, він не вкусить», — усміхнувся Клим до Юрка. А його розібрала злість. Хотілося, щоб Клим упізнав його і злякався. Він навіть зняв окуляри, щоб той запам’ятав його погляд. Щоб він йому снився і Клим прокидався в холодному поту, поки не помре від серцевого нападу. Хоча, з іншого боку, Клим ще потрібен Юркові живий. Може, він єдиний, хто колись скаже, де похована мама Орися, — грів наївну сподіванку Юрко, завважуючи з легким запізнілим подивом, що Клим озвався до нього таки українською мовою, навіть із галицькою інтонацією, і злість поволі втихала, мовби скручувалася калачиком, щоб колись знову підвестися. Колись Юрко його багато про що запитає.

А поки що не варто Клима полохати. Ще побіжить куди слід жалітися. Юркові нині того не треба. Іноді ліпше працювати потиху. СБ це вміє.

Ми довго мовчимо.

До чайної ніхто не заходить.

У мене складається враження, що тітонька-прибиральниця підперла шваброю двері, щоб сюди ніхто не стромляв цікавого носа. Вона зрозуміла, хто тут засідає і про що мова, тому стороннім вхід заборонено. Немає чого затоптувати вимиту підлогу.

Ми з’їдаємо смажену курку, щоб облегшити Юрків наплічник. Ніхто нам не робить зауваження, що ми прийшли зі своєю їжею. Жіночок взагалі не видно — мабуть, уперше в житті побачили двох чоловіків, котрі полуднують без пляшки, і сором’язливо поховалися на кухні.

— Я не поїду додому, поки не побачу Дніпра, — раптом змінює свою думку Юрко.

Ми виходимо надвір, і я вирішую пішки пройти з ним на Піски, туди, де мене возив Довбня на таємну розмову. Це легким кроком десь година ходьби.

— У вас там теж немає снігу? — питаю я.

— Немає. Тому я й вийшов з криївки, — жартує Юрко. — Безслідно. Саме час виходити на зв’язок.

Зима без снігу гнила. У повітрі стоїть їдкий туман, не властивий для цієї пори. Перехожих суботнього дня мало, навіть озирнутися нема на кого.

Ближче до води туман густішає, відчутніше тягне сирістю.

Ми спускаємося пологим схилом поміж верболозами, грузнучи по кісточки в піску. Дніпро не замерз, проте хвиля на ньому тиха, готова будь-коли взятися кригою. Взимку річки течуть лінивіше.

Ширина тут невелика, але протилежного берега не видно, його застує пелена мороку. Місце цікаве тим, що, коли глянеш ліворуч, побачиш живу природу, високі дерева і небо над ними, а праворуч відкривається зовсім інший світ — громадяться похмурі індустріальні конструкції з височезними трубами, що куряться різнобарвними димами — від рудого і червонястого до чорно-сизого. То, мабуть, означає, що в місті розвинута не лише чорна, але й кольорова металургія.

— Може, це й не туман, а дим від тих труб? — висловлює припущення Юрко, легенько сіпнувши ніздрями (мабуть, уловив той солодкаво-нудний душок, до якого я давно звик і майже його не чую).

— Туман, — кажу я. — Димом, звичайно, наносить, а в повітрі таки туман.

— Колись навідаю вас у літі.

Юрко знімає окуляри і короткозоро вдивляється в покриту мороком далечінь, де губиться протилежний берег. Він, напевно, досі вірить, що рідко яка пташка долетить до середини Дніпра, тому навіть не питає, як далеко той берег.

Туман густішає, до нього домішуються сутінки близького зимового вечора.

Підсмикнувши рукав, Юрко дивиться на годинник.

— Ми ще встигаємо випити кави, — каже він.

Дуже хотілося повести його туди, де для мене готують найкращу каву. Та я відмовився від цієї думки, і ми примандрували до одного підвальчика неподалік привокзальної площі. Тут було людно і не так затишно, як у чайній. Кава теж виявилася нікудишньою, але менше з тим.

Я запитав у Юрка, чи в нього зворотній квиток до Червонограда, чи треба їхати через Львів.

Він нахилився до мене ближче.

— Через Київ…

Я вкотре завважив у його очах те, що не змінилося за стільки років. Це була одержимість. Не знаю, чи звільняється людина від цього вогню після того, як справджує свою мету?