Василь Миколайович Шкляр - Троща

в олії пиріжками й тушкованою капустою, де жвава жіночка на роздачі, рум’яна від випарів із гарячих баняків, говорила до нас українською мовою. У цьому місті ще розмовляли рідною мовою куховарки, сторожі, прибиральниці, двірники, вахтери та інші чорнороби. Тож ми взяли собі для годиться по пиріжку з капустою, по котлеті та по склянці прозорого чаю й сіли в дуже-дуже зручному місці, в куті зали біля крислатого фікуса, що ріс у великому ящику — гей-гу, гей-га, майже в таких ящиках ми колись висаджували кущі, щоб замаскувати вхід до криївки, а тут розсілися собі коло фікуса, як лісові чорти, і Жук сказав, що в нього в наплічнику є ще смажена курка, йому Дарина завжди в дорогу смажить домашню курочку, бо це невід’ємний атрибут мандрівки у потязі, це вища кляса, мій дорогий друже, і краще їхати в загальному вагоні зі смаженою куркою, ніж у м’якому купе без неї. Але менше з тим, ми тією птицею ще пообідаємо, ось вона, у наплічнику, гей-га, і так потроху розговорившись, переборовши перше сум’яття та звикнувши до наших підрихтованих часом фізіономій, ми поступово перейшли до того, що називається «таке-то в нас життя».

— Чули-сьти, знов наших садять, — сказав Жук. — Пішла нова хвиля.

— Чув. Узялися за інтелігенцію.

— Це ж добре?

Я не заперечив, але спитав:

— Чим?

— То значить, що нас бояться. Тому й ховають за дріт.

— Це правда. Вони нас досі бояться.

— Ви ж пам’ятаєте, чим ми завжди пишалися?

— Так, — кивнув я.

Проте Жук все одно нагадав:

— Тим, що українців там було найбільше. Там навіть наша мова була першою. І тоді хтось сказав: «Поки в московських концтаборах каратиметься бодай один наш політв’язень, це означатиме «Ще не вмерла Україна».

Він зняв окуляри, і, поки протирав хустинкою спітнілі скельця, я з цікавістю дивився в його очі. Їх, людські очі, мабуть, найменше змінює час. Так, вони старіють разом з обличчям, іноді пригасають, блякнуть, але в них завжди лишається щось первісне і незмінне. Я кажу не про колір, не про розріз, навіть не про вираз очей. Ідеться про інше.

— Є дані, що контора знов візьметься за бандерівців, — сказав він. — Захід протестує проти репресій інтелігенції. Щоб відвернути увагу від процесів над інакодумцями, кагебістам треба змішати все докупи й показати світові, що вони карають не правозахисників, а націоналістів-убивць, розумієте?

Я розумів. Старушенція Європа любила теревені про демократію та права людини, але вкривалася холодним потом, коли їй нагадували про Українську Повстанську Армію.

— Ви ж, мабуть, чули, що сталося з чотовим Черпаком? — спитав Жук. — Навіть фільм показали по телевізору.

— У мене немає телевізора.

— Черпака, який кілька літ тому вийшов на волю, заарештували. Взяли, як то в них заведено, через відкриті наново обставини. Чоловік заломився і на суді назвав себе та своїх хлопців головорізами, яким немає прощення. Так його, бач, намовили, пообіцявши амністію.

— І що? Помилували?

— Авжеж, — зблиснув Жук окулярами. — Розстріляли. Якщо головоріз, то яке помилування?

Теж правильно. Казав мені колись після слідства в Тернопільському УМГБ капітан Столєшніков: «Твайо счастьє, што атмєнєна расстрєльная статья». Тепер вона була поновлена. Юрко приїхав мене попередити. Не про статтю, бо про неї ми знали давно. Приїхав застерегти, що над кожним із нас нависають «наново відкриті обставини».

Але він був молодчинка, мій дорогий Жучок, і з усього робив лише оптимістичні висновки.

— То значить, що імперія конає, — сказав він. — Гаплик їм зближається, і вони то чують псячим нутром.

Юрко притих, бо до нашого столу зближалася зігнута, як той гаплик, тітонька зі шваброю. Вона вишмарувала мокрою ганчіркою довкола нас підлогу, яка тепер пахла хлоркою, і поїхала на тій швабрі далі. Ми примовкли не тому, що остерігалися цієї старшої жінки, а через те, що мали задавнену, як хронічна нежить, звичку не говорити про такі речі при сторонніх, незалежно від того, чи то незнайомець у чорному плащі, чи глухонімий жебрак у лахмітті.

Я не схильний був применшувати силу імперії. Ще в таборах, коли ми дискутували на цю тему, казав, що вона впаде у двадцять першому сторіччі. До такого прогнозу схилялися й філософи та поети, котрі з нами сиділи.

Юрко був упевнений, що це станеться раніше. Він сказав:

— Через двадцять років я житиму у своєму домі.

Я спершу не зрозумів, про який дім він говорить.

— Я знайшов його. У Володимирі-Волинському.

— Ти знайшов дім, у якому народився?

— Так, звісно. Татів дім. Вулиця Островецька, 89.

— І що там?

— Якась контора винного заводу. Але будинок дуже красивий, на два поверхи, з червоної цегли.

Скельця його окулярів засяяли.

Я більше мовчав, думаючи, чи казати Юркові про ту могилу, яку я знайшов на тутешньому цвинтарі під чорним вітрилом. Може, був би до часу змовчав, та, видно, щось витає в повітрі таємне від нас. Бо він раптом спитав:

— Я, здається, колись вам розповідав про вуйка Теодора?

— А що?

— На нього була впала підозра, що він провокатор. Але потім Теодор так себе показав, що недовіра розвіялася.

— Як?

— Серед білого дня застрілив біля сільради уповноваженого ГБ. Наші хлопці то виділи. Та от недавно я знайшов його могилу на Личаківському цвинтарі у Львові. Та ще й де — недалечко від центральної алеї. Виявляється, вуйко Теодор працював викладачем у лісотехнічному інституті і мав помешкання в центрі Львова. Щоправда, помер ще 1963-го, але я собі думаю: як так сталося, що мою маму розстріляли, а вуйко Теодор мав усе, що хтів?

— Буває, — сказав я. — Чекісти, щоб увести в довіру повстанців свого агента, часом дозволяли йому вбити начальника навіть районного рівня. Але поза тим іноді в житті трапляється таке, що чоловік не годен того вигадати. Занесло й мене одного разу на цвинтар…

Ні, друг Жук був одержимий. Його здивувала не так моя неймовірна знахідка, як те, що я досі не вислідив, хто приходить на ту могилу. Якщо вже на те пішло, то є сто способів познайомитися з небіжчиком ближче. Окрім всіляких офіційних інстанцій, де можна прикинутися, що ти розшукуєш родича, є ще старі телефонні довідники та інші хитрі зачіпки.

Я сказав, що моє становище нині не дозволяє привертати до себе увагу. Мушу працювати навіть у пеклі, щоб про мене трохи забули, і ти не повіриш, друже мій Юрку, але я вже зразковий пролетар, виконую норму і майже дотягую до героя соцпраці.

Він засміявся. Засміявся тому, що мій пісний жарт для нього заледве не став доконаним фактом. Маючи родину та хронічну любов до залізничних шляхів, Юрко теж працював за трьох і доробився до того, що начальник будівельного управління Михайло