Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 8.3.

Флешбек “Війна”

Алек був дитиною, але діти іноді бачать те, чого дорослі не помічають. Він не міг зрозуміти всього, не міг осягнути глибини жаху, що охопив цей світ, але серцем знав: Аларіон помиляється. Він божеволіє. І якщо ніхто не скаже йому правду, якщо ніхто не нагадає йому, ким він був, тоді цей світ залишиться без справжнього короля.

Хлопчик вибрався з дому тихо, як тінь, коли Віолетта і її хрещений заснули. Вулиці міста були сповнені напруги, магічні бар'єри мерехтіли над будинками, ніби останній подих захисту перед бурею. Він пробирався вузькими провулками, серце калатало від страху, але ноги не спинялися.

Йшов пішки, і за кілька годин замок височів над ним, чорний і жахливий. Алек затаївся за старим муром, використовуючи залишки магії, щоб його не помітили. Його пальці стислися, коли він побачив, що сталося з тим, хто колись був його покровителем.

Аларіон стояв біля воріт.

Його довге чорне волосся спускалося поверх темної мантії, в якій ніби розчинялася ніч. Лице було приховане за чорною маскою, але очі – ці очі, які Алек пам’ятав світлими й живими, тепер були темними, як бездонні провалля.

Поруч із ним стояв Макс. Маг, що вмів убивати лише одним рухом руки. Його довгі пальці, що злегка ворушилися, очевидно, магією він пильнував радіус. Обличчя Макса бліде, позбавлене емоцій. За ними – Альфред, вірний пес нового короля, його прислужник і безмовний виконавець волі.

Алек судомно ковтнув. Він не міг повірити, що ця жахлива фігура – це той самий Аларіон, який колись змилувався над ним, підібрав із вулиці, дав йому дах і їжу. Той, хто сміявся, хто навчав його магії, хто вірив у справедливість і ніколи не втручався в інтриги двору, не прагнув влади, а лиш часто говорив про кохання і про шлюб.

Алек не міг змиритися.

Це не справжній Аларіон. 

«Якщо я просто нагадаю йому… якщо скажу, якщо він побачить мене… він згадає. Він повинен згадати».

Алек зібрав у кулак всю свою хоробрість і зробив крок уперед, відчуваючи, як на моментально плечі опустилася важкість чужої магії. Його помітили.

Алек не встиг зробити й кількох кроків, як позаду Аларіона виринула тінь. Спочатку він почув тупіт лап, а потім побачив чорного лабрадора, що зі злим гарчанням кинувся на нього.

Бруно.

Колись маленьке, довірливе цуценя, якого Алек пам’ятав грайливим і теплим, тепер був могутнім псом, вихованим на крові та війні. Його м’язисте тіло напружилось у стрибку, а очі, що колись світилися добротою, тепер були дикими й палаючими.

Алек похолов.

Йому варто було повернути назад. Йому варто було втекти. Але він стояв, мов заворожений, не в силах поворухнутись.

І раптом – рух.

Аларіон, навіть не повертаючись до нього повністю, підняв руку, і Бруно різко зупинився, зіслизнувши лапами по бруківці, залишившись всього в метрі від хлопця. Собака важко дихав, напружено чекаючи наказу, але не рухався далі.

І тоді їхні очі зустрілися. Алек відчув, як світ ніби застиг. Його серце калатало в грудях, він вдивлявся в темні й бездонні очі людини, яку знав майже усе своє життя. Аларіон більше не носив своє справжнє обличчя, він ховався за маскою, він загубився в цій темряві. Але… він зупинив собаку. Він врятував Алека від страшної смерті.

Алек судомно ковтнув і, намагаючись приборкати тремтіння в голосі, вигукнув:

– Ваша Високосте, ваша магія була яскраво-червона! Це не Ви! Будь ласка, зупиніть війну! Ви не такий… – його губи затремтіли. – Ви… Ви ж любили цей світ. Ви були світлом…

І він так сильно хотів, щоб Аларіон згадав. Хотів, щоб хоч на мить у цих бездонних чорних очах майнула хоча б іскра того, ким він був колись.

Алек почув свист повітря, коли Макс підняв руку, і серце завмерло в грудях – це був смертельний жест. Але Аларіон випередив його.

– Бруно! – різко вигукнув король.

Світ навколо розчинився в русі, і перш ніж Алек зрозумів, що сталося, величезний лабрадор кинувся вперед, збиваючи його з ніг. Він відчув, як сильні лапи вдарили в груди, очі заплющилися від страху, але замість болю від укусу чи удару… земля під ним змінилася.

Раптове відчуття падіння, запаморочення – і ось він разом із псом летить крізь відкритий портал.

Вони впали. Алек важко вдарився об каміння, задихнувшись від болю, а поруч приземлився Бруно. Великий чорний пес гарчав, його очі палали люттю. Аларіон змусив пса відштовхнути хлопця в портал, який відкрив, він досі пам’ятав і любив Алека, врятував від Макса, і це знову додало енергії хлопцю. Він засміявся, хоч і був зляканий, що і пес влетів в портал.

Алек насилу підвівся, притримуючи забитий бік, і, задихаючись, прошепотів:

– Бруно… це ж я… Я ж ростив тебе, доки замок не пав!

Очі собаки звузилися. Він стояв, немов вагаючись. Мить. Дві. Алек надіявся, що він згадає, що заспокоїться…

Та Бруно раптом рвонув уперед.

– Ні! – Алек кинувся навтьоки.

Він мчав, зриваючи ноги по гострих каменях, його серце вискакувало з грудей. Пес не відставав, гарчав, майже наздоганяв. Алек задихався, сил залишалося все менше. Він не міг створити портал чи явитися вдома, його магії бракувало…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍