Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

– Я тебе проведу, – кинула Лейла з цинічною усмішкою, закидаючи руку на пояс.

 

Ох, як я хотіла здерти цю посмішку з її обличчя! Та замість цього розвернулася й попрямувала до своєї кімнати, ледь стримуючись, щоб не видати всю паніку, яка вирувала в мені.

 

Щойно ми увійшли, Лейла почала оглядатися по сторонах, ніби оцінюючи кожен куточок моєї кімнати.

 

– Я тут, знаєш, усе бачу, – кинула вона, прискіпливо розглядаючи мої речі. – У тебе тут не так уже й багато... Знаєш, це добре. Легше буде зібратися.

 

– Ти ще про валізу нагадала б, – відрізала я, копирсаючись у шухляді, ніби справді шукала документи.

 

Дядько залишився стояти біля дверей, мов скеля, важко дихаючи й не відводячи від мене погляду.

 

– Ну що, довго ще? – нетерпляче пробурчав він.

 

– Якщо хочеш швидше, можеш сам пошукати, – зухвало відповіла я, хоча в середині відчувала, як земля під ногами починає плавитися.

 

Лейла в цей момент підійшла ближче до мене й прошепотіла:

 

– Ти що, не розумієш? Це гра на виживання, дівчинко. Якщо тебе викриють, навіть Емір нічого не зможе вдіяти.

 

– Дякую за турботу, – просичала я у відповідь. – Але це не тобі вирішувати, що зі мною буде.

 

Я врешті витягла документи, кинула на них швидкий погляд і зрозуміла, що строк їхньої дії закінчився ще три тижні тому. Ну все, подумала я, це кінець.

 

– Ось, – я простягнула папери дядькові, намагаючись триматися спокійно.

 

Він уважно подивився на них, потім глянув на мене, а потім знову перевірив дати. Його обличчя застигло, і я зрозуміла, що він усе зрозумів.

 

– Ну, ось і все, – нарешті промовив він, кинувши документи на стіл. – Ти порушуєш закон. Тобі тут не місце.

 

– Це не тобі вирішувати! – я вже не стримувалася. – Я тут, бо так захотів Емір!

 

– Емір? – він знову насмішкувато хмикнув. – А ти взагалі впевнена, що він зараз при здоровому глузді? Може, саме через таких, як ти, він і опинився в такому стані?

 

– Ти переходиш межу! – Я зробила крок уперед, не відводячи від нього погляду. – Не смій звинувачувати мене в тому, до чого я не маю жодного відношення!

 

– Ах, не маєш? – Він глянув на Лейлу, яка схвально кивнула. – Ну, добре. Тоді ми це швидко з’ясуємо.

 

– Ви куди? – я зупинила його, коли він зробив крок до дверей.

 

– До поліції, – кинув він через плече. – Тебе слід депортувати, і я зроблю це якнайшвидше.

 

– Чудово! – вигукнула я, хоч усередині кипіла від люті. – Але перед цим… ми заїдемо до аптеки!

 

– Навіщо? – зупинився він, здивовано зиркнувши на мене.

 

– Щоб дізнатися, чим Лейла лікує Еміра, – я вказала на неї пальцем. – Якщо вже тут хтось грає в брудні ігри, то точно не я.

 

Лейла зупинилася, і її впевненість похитнулася. Вона звузила очі й хмикнула:

 

– Ти вагітна, фантазуєш і перекручуєш усе на свою користь. Може, тобі відпочити?

 

– Ні, – я зробила крок до неї. – Ми їдемо до аптеки. Хочеш залагодити це питання, то зробиш усе, щоб я отримала відповіді.

 

Її обличчя втратило звичну маску, і я побачила справжній страх. Вона нервово кинула погляд на дядька, потім знову на мене.

 

– Гаразд, – вона різко повернулася до охоронця і дала йому якійсь знак очами.

 

Я перехопила її погляд і зрозуміла: вона боїться. Вперше за весь час вона втратила свій контроль над ситуацією.

 

– Чудово, – сказала я з викликом. – Ми розберемося. А потім побачимо, хто насправді має покинути цей дім.