Джо Аберкромбі - На лезі клинка

до розбухлих оцупків. На його закривавленому обличчі з’явився вираз глибокого здивування, коли він безуспішно спробував видертися з-під коня.

— Ти мене вбив нахуй, — прохрипів він, вражено витріщаючись на свої понівечені руки. — Мені кінець. Я нізащо не зможу повернутися назад, та якби й міг, то навіщо? — Він розпачливо розсміявся. — Тепер Бетод і близько не такий милосердний, як був колись. Краще вбий мене зараз, поки не прийшов біль. Так буде тільки краще. — І він важко опустився на дорогу.

Лоґен поглянув на Баяза, але той наче не помітив його погляду.

— З мене поганий цілитель, — за мить відрізав чаклун, розглядаючи коло обгорілих пеньків. — Я ж казав, що кожен із нас спеціалізується в чомусь одному.

Він заплющив очі і нахилився, впершись руками в коліна та важко дихаючи.

Лоґен подумав про підлогу в залі Бетода і двох принців, котрі регочуть і штрикають у тебе чимось гострим.

— Добре, — пробурмотів він, випростуючись і зважуючи меч у руках. — Добре.

Чорноногий усміхнувся.

— Ти був правий, Дев’ятипалий. Я нізащо не повинен був коритися Бетоду. Нізащо. Треба було насрати на нього і на того велетня Страховидла. Краще б я помер у горах, б’ючись до останнього. У цьому могло би бути щось славетне. Я просто втомився. Ти ж розумієш, правда?

— Розумію, — відказав Лоґен. — Я й сам втомився.

— Щось славетне, — повторив Чорноногий, вдивляючись в далеке сіре небо. — Я просто втомився. Тож, гадаю, я заслужив на таку долю. Все чесно.

Він задер підборіддя.

— Ну, за роботу, друже.

Лоґен здійняв меча.

— Я радий, що це робиш ти, Дев’ятипалий, — процідив Чорноногий крізь зціплені зуби, — як би там не було.

— А я — ні, — і Лоґен вдарив мечем.

Навколо досі тліли пеньки, у повітрі вився дим, але тепло кудись зникло, а натомість прийшов холод. У роті Лоґена було солоно, як від крові. Може, він якось прикусив собі язика. А може, то чужа кров. Він пожбурив клинок на землю, і той підстрибнув і застукотів, оросивши її червоними краплинами. Кей якусь мить витріщався, роззявивши рота, а тоді зігнувся навпіл і зблював на дорогу. Лоґен подивився на обезголовлений труп Чорноногого.

— Він був хорошою людиною. Кращою за мене.

— Історія встелена трупами хороший людей.

Баяз важко зігнувся і підняв меч, витер його об плащ Чорноногого, а тоді крізь завісу з диму глянув на дорогу.

— Нам пора вирушати. Можливо, підкріплення вже в дорозі.

Лоґен розглядав свої закривавлені руки. Вони, без сумніву, належали йому. Одного пальця бракувало.

— Нічого не змінилося, — буркнув він собі під носа.

Баяз випростався, обтрушуючи бруд з колін.

— А коли було інакше? — Він простягнув Лоґену меч, руків’ям вперед. — Гадаю, він тобі ще знадобиться.

Лоґен на мить поглянув на клинок. Він був чистим, тьмяно-сірим, точнісінько таким, як і завжди. На відміну від самого Лоґена, після усіх випробувань того дня на мечі не залишилось жодної подряпини. Він не хотів знову брати його в руки. Ні тепер, ні потім.

Але діватись було нікуди.

Частина друга

Життя — таке, яким воно є, — це боротьба не між Поганим і Хорошим, а між Поганим і Жахливим.

Йосиф Бродський

Що таке свобода

Лезо лопати ввіп’ялося в землю із різким, скреготливим звуком. Доволі знайомий звук. Попри докладені зусилля, лезо увійшло неглибоко, позаяк пропечена сонцем земля була твердою, наче камінь.

Але трохи твердуватою землею її не здивуєш.

Вона копала ями і в значно гірших ґрунтах. Багато ям. Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живою. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанувала. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай.

Вона смикнула плечем, жбурнувши повну лопату піщаної землі. Простежила поглядом за грудочками ґрунту і дрібними камінцями — як вони розсипаються ще у повітрі і вкривають обличчя одного із солдатів. Одне око дивилося на неї з докором, в іншому — стирчав уламок однієї з її стріл. Над обличчям вбитого ліниво снувала пара мух. Похорон йому не світив — могили були лише для її людей. Він і його друзі-виродки можуть і далі лежати під нещадним сонцем. Зрештою, стерв’ятникам теж потрібен харч.

Лезо лопати просвистіло у повітрі і знову ввігналося в землю. Ще одна грудка бруду полетіла геть. Вона випросталася і змахнула з обличчя піт, а тоді придивилася до неба. Сонце висіло прямо над головою, висмоктуючи із цієї пустельної землі навіть натяк на вологу, висушуючи кров на каменях. Вона поглянула на дві могили перед собою. Залишилося викопати ще одну. Покінчивши з нею, вона засипле землею цих трьох дурнів, хвильку відпочине, а потім рушить далі.

Скоро по неї прийдуть інші.

Вона встромила лопату в землю, взяла бурдюк з водою і вийняла з нього пробку. Зробивши кілька помірних ковтків, вона навіть дозволила собі сполоскати руки і плеснути трохи води на обличчя. Передчасна смерть її товаришів принаймні поклала кінець нескінченним перегавкуванням через воду. Тепер води було достатньо.

— Води… — прохрипів солдат, який лежав біля каміння.

Було дивовижно, що він стільки протягнув. Її стріла не вцілила у серце, але все одно прирекла його на смерть — і смерть боліснішу. Йому вдалось доповзти аж до валунів, але тут його повзанню прийшов кінець. Каміння навколо нього темніло від крові. Яким би дужим він не був, спека і стріла у грудях його скоро доконають.

Вона не відчувала спраги, але води було забагато, щоб забрати всю з собою. Вона зробила ще кілька ковтків, проливши трохи води на шию. Тут, у Безплідних Землях, розливати воду — рідкісне задоволення. Сяючі краплі бризнули на суху землю, залишивши по собі темні сліди. Вона плеснула ще трохи собі на обличчя, облизала губи і поглянула на солдата.

— Пощади… — прохрипів він.

Одна його рука була притиснута до грудей, звідки стирчала стріла, а інша кволо тягнулася до неї.

— Пощади? Ха! — Вона закоркувала бурдюк і кинула його поряд із могилою. — Хіба ти не знаєш, хто я така?

Вона взялася за лопату, і за мить лезо знов увігналось у землю.

— Ферро Малджин! — долинуло до неї звідкись з-за спини. — Я знаю, хто ти така!

Оце так поворот.