С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

хрускоту гілок, на які наступаю. Не знаю, як далеко я зайшов. Здається, минуло вже багато часу, а насправді, мабуть, лише кілька секунд. Відчуваю, що вже близько. Утім, близько до чого?

Я зупиняюся. Зненацька ліс рідіє. Я опиняюся посеред невеличкої галявини. Я впізнаю її. Я вже бував тут багато років тому.

Я освітлюю ліхтариком усе довкола. Нікого. Лише кілька невеликих купок листя. Не шелесткого помаранчево-брунатного, яке я бачив раніше. Тут воно вже зів’яло і скрутилося, посіріло й почало гнити. Аж раптом із жахом помічаю, що листя ворушиться. Кожна купка несамовито трясеться.

— Едді-і-і-і! Едді-і-і-і!

Голос не Шона Купера й навіть не містера Геллорана. Цієї ночі в мене інша компанія. Жіноча.

Перша купка листя розлітається — і я бачу бліду руку, вона хапає пальцями повітря, ніби якась нічна тварина, що прокинулась після зимової сплячки.

Я тамую крик. З іншої купки висовується ступня, а тоді вистрибує, згинаючи і розгинаючи пальці з рожевими фарбованими нігтями. Кудись шаркає закривавлений обрубок ноги. Розлітається найбільша купка листя, звідти викочується стрункий смаглявий тулуб і починає повзти по землі, як бридка людиноподібна гусениця.

Але бракує ще однієї частини. Я роззираюсь, аж тут бачу руку, що біжить, перебираючи пальцями, до найдальшої купки. Зникає всередині, а тоді, майже врочисто, над зотлілим листям з’являється голова, піднята її власною відтятою рукою. Волосся закриває її потрощене обличчя.

Я скрикую. Мій заповнений віскі сечовий міхур так невчасно розслабляється й тепла сеча тече по ногах. Та я цього навіть не помічаю. Я бачу тільки її голову, що на руці біжить прямісінько до мене. Її обличчя досі заховане за пасмами шовковистого волосся. Я задкую, перечіпаюся ногою через корінь і важко гепаюсь на спину.

Її пальці стискають мою щиколотку. Я хочу крикнути, але мої голосові зв’язки паралізовано. Руко-голівний гібрид делікатно підіймається моєю ногою, перестрибує мою мокру промежину і на мить зупиняється на моєму животі. Я вже перетнув межу і страху, і жаху, і відрази. Цілком можливо, що здоровий глузд мене теж покинув.

— Едді-і-і, — шепоче вона. — Едді-і-і.

Її рука виповзає мені на груди. Голова починає підійматися. Я затамовую подих, чекаючи на її осудливий погляд.

Зізнайся, крутиться в моїй голові. Зізнайся.

— Вибач. Пробач мені.

Її пальці торкаються мого підборіддя і гладять мої губи. Аж раптом я помічаю, що її нігті, вони інші. Пофарбовані чорним лаком. Щось тут не те. Щось…

Вона відкидає назад волосся, свіжовисвітлене, вимазане кров’ю з її відрізаної шиї.

Я усвідомлюю свою помилку.

Я прокидаюся, заплутавшись у простирадлі, на підлозі поруч зі своїм ліжком. Куприк ниє від болю. Я лежу, важко дихаючи, і чекаю повернення до реальності. Якби ж то все було так просто. Я знаю, що мій сон десь близько. Я досі бачу її обличчя. Досі відчуваю на губах дотик її пальців. Я занурюю руки у волосся і виплутую з нього маленьку галузку. Дивлюся на свої ноги. Манжети піжамних штанів і підошви моїх капців обліплені багнюкою і зогнилими листочками. Відчуваю гострий запах сечі. Я ковтаю згусток, що підступив мені до горла.

Є ще щось, і я мушу якомога швидше це знайти, поки воно, перебираючи ніжками-пальцями, як бридкий головопавук, кудись не втекло з мого сну.

Я змушую себе підвестись і видертися на ліжко. Вмикаю лампу на тумбочці й беру записника Міккі. Квапливо гортаю його аж до останньої сторінки. Роздивляюся нерозбірливий почерк, як раптом щось виринає в моїй голові, до абсурду чітке і зрозуміле. Я майже чую, як дзижчить, загоряючись, лампочка.

Це майже так само, як розглядати ті картинки з оптичними ілюзіями, коли ти щосили витріщаєшся, а бачиш тільки цяточки і хвильки. А тоді трохи посуваєшся, на якийсь міліметр, і несподівано відкриваєш приховане зображення. Чітке-чіткісіньке. І розгледівши його, дивуєшся, як ти міг його не побачити. Адже воно таке збіса очевидне.

Я дивився на цю історію не з того боку. Ми всі дивилися не з того боку. Можливо, тому що нам бракувало останнього фрагмента пазлу. Можливо, тому що всі фотографії Елізи в газетах і в новинах показували її до трагедії. Ті картинки, ті зображення стали Елізою, дівчиною з лісу.

Одначе то були неправдиві зображення. На них була не та дівчина, чию вроду так жорстоко відібрали. Не та дівчина, котру ми з містером Геллораном намагалися врятувати.

І що найважливіше, то була не та Еліза, яка вирішила, що їй треба змінитися. Яка висвітлила своє волосся. Яка здалеку навіть не скидалася на колишню Елізу.

«Ніхто не хотів скривдити Елізу — важливо. ВОЛОССЯ».

1986—90-ті роки

У віці дев’яти-десяти років я просто обожнював «Доктора Хто». До дванадцяти телесеріал перетворився на безглузде лайно. На мою тодішню дванадцятирічну думку, він почав скочуватися на дно, коли Пітер Девісон регенерував у Коліна Бейкера, який був зовсім не кльовий в ідіотському строкатому піджаку й поцяткованій краватці.

Так от, до того часу мені подобалася кожна серія, а особливо ті, де були да`леки, а ще ті, які закінчувалися на найцікавішому місці. Це називалося «тримати інтригу».

Проте найчастіше сама «інтрига» була куди цікавішою за розв’язку, на яку я нетерпляче чекав цілий тиждень. Перша серія зазвичай завершувалась тим, що Доктор Хто втрапляв у страшенну халепу: чи то його оточили полчища да`леків, готові от-от його знищити, чи то він застряг на космічному кораблі, що зараз вибухне, або ж його загнала в кут якась жахлива почвара, від якої нема порятунку.

Але він завжди примудрявся врятуватися — найчастіше завдяки всіляким хитрощам, що їх Гладкий Ґев називав «гівняними і неправдоподібними». Таємний рятівний люк, несподівана допомога від військової організації UNIT або якесь диво, що міг створити сам Доктор своєю звуковою викруткою. Хоч мені й подобалося дивитися другу серію, я почувався трохи розчарованим. Ніби мене ошукали.

У реальному житті такі хитрощі не діють. Вам не вдасться уникнути жахливої долі тільки тому, що ваша звукова викрутка працює на одній частоті з кнопкою самознищення кіберлюдей. Такого просто не буває.

Та все ж, коли я почув про смерть містера Геллорана, мені хотілося, щоб у житті теж було як у кіно. Я хотів, щоб містер Геллоран якимось дивом вижив. Щоб він несподівано з’явився й повідомив усім: «Як бачите, я досі живий. Я не вкорочував собі віку. Насправді сталось ось що…»

У мене було таке відчуття, що кінець цієї історії, хоч ми його й дісталися, є неправильним. Він нещасливий. Він розчаровував. Хотілося чогось більшого.

А ще були фрагменти, які