Аграфена Осіння - Візерунки долі. Я проти, Аграфена Осіння

– Можливо, звернутися до Олава II та попросити його направити до Тарлії протест з приводу переслідування його підданої? Сподіваюся, він не відмовить. Його тітка – моя троюрідна сестра, і він мені далека, але рідня.

– І на якій же підставі король Кордії посилатиме такий протест? – промовив невидимий голос, який, як здалося Талії, пролунав трохи саркастично. – Я приїхав просто попередити вас, Артуре. Свідчити я ніде і ніколи не буду, інакше не житиму. А вам, якщо не хочете, щоб ваша донечка провела останні дні свого життя в підземеллі під палацом, необхідно терміново збирати речі та їхати звідси. Пророчиця передбачила, що спадкоємець може з'явитися лише від вашої Талії, Артуре. Тільки Кордевідіону спадкоємець потрібен, а ось ваша дочка – ні.

Ледве дихаючи від жаху, що охопив всю її сутність, дівчина на ногах, що не слухаються, побрела у свою спальню, щосили намагаючись не закричати. З цього моменту всі страхи світу зосередилися для неї в одному імені – Кордевідіон Тарлійський!

Наступного дня вони залишили Рігдон.

Я ще кілька хвилин обмірковувала отриману інформацію, вирішуючи, чи варто говорити про це моєму величному чоловікові, чи ні. Потім все ж таки вирішила, що не завадить йому це знати.

Хтось дуже старався не допустити зустрічі Діна з Талією, тож так налякав Артура. І хоч Кордевідіон аж ніяк не м'який і пухнастий, а суворий і жорсткий, в деяких випадках навіть жорстокий, але точно не звір. Просто обставини змушують його чинити так.

А невідомий доброзичливець тонко натякнув, що коли у Талії з'явиться дитина, то на цьому її життя, швидше за все, закінчиться. Не дивно, що бідна дівчинка досі не може прийти до тями.

Та й поведінка Артура під час його першої появи в палаці одразу стає зрозумілою. А чому, постає питання, так намагалися налякати сім'ю Вертон, змусити їх покинути Кордію та переховуватись кілька місяців? А тому, що вважали – лише Талія може подарувати королю спадкоємця.

Адже, як зловтішно пояснив мені мій чоловік, ніхто не здогадувався, що я, своєю неповторною персоною, можу з'явитися у цьому світі, витіснивши мого двійника, дівчину, на ім'я Талія.

Тільки Олівія знала, що підступний викрадач, а точніше, мій теперішній чоловік, йшов слідом за Артуром лише з однієї причини – щоб не пропустити момент, коли ми з Талією обміняємося місцями.

Передбачити, що я можу зробити, коли зрозумію, що опинилася в незнайомому місці, було неможливо. Тому залишалося лише одне – не випускати з уваги сім'ю Вертон.

Той, хто серед ночі порушив спокій моєї майже близнючки, про це не знав. Але йому зовсім не хотілося, щоб наслідний принц ощасливив Тарлійське королівство своєю присутністю.

І, до речі, згадався кінець судового розгляду, а саме слова Діна, звернені до першого радника: «Ти не забув Бренту разом із міткою маяк поставити?»

Адже нікому більше такого маяка не ставили, зокрема Маріті та Тому Горіну. Чому саме цьому франтуватому красеню?

Отже, Дін підозрював у чомусь колишнього капітана королівської варти. Чи не в тому, що він попередив Артура? Вирішивши, що при першій зупинці повідомлю про розмову з Талією Діну, я продовжила згадувати нашу нічну розмову.

Коли, вкотре висловивши про себе лайки на нічного візитера, та на життя, що не склалося, а найбільше на голову жорстокого короля Тарлії, дівчина зібралася вже готуватися до сну, голова в неї ні з того ні з цього почала кружляти.

Вона ще встигла скрикнути від несподіванки, після чого світ збожеволів. Наче смерч з шаленою силою підхопив її та підкинув у стрімкому обертанні. Прийшла до тями дівчина в незнайомому приміщенні, поруч зі старовинним дзеркалом, по якому пробігали невеликі хвилі, як по трохи неспокійній, чистій річці.

Сказати, що Талія була приголомшена, отже, не сказати нічого. Чомусь вона одразу зрозуміла, що в тому, що сталося, винне ось це... це... Дзеркалом його язик не повертався назвати.

Паніка охопила її повністю, і вона різко відскочила назад, вдарившись спиною об щось і знепритомніла.

Скільки вона пролежала без свідомості, дівчина не знала. Коли вона прийшла до тями, то зрозуміла, що вже не одна в кімнаті. Лежачи на ліжку і не розуміючи, як туди потрапила, вона здивовано глянула на двох людей, які стояли поруч і уважно її розглядали.

Вони виглядали досить дивно: низенька, повна літня жінка в теплому бордовому халаті й хустці, зав'язаній так, що кінчики утворювали смішні заячі вушка, і худий та високий, як жердина, хлопець. На ньому халат був білого кольору.

– Ось бачите, шановна Маріє Євстафіївно, нічого страшного з вашою квартиранткою не трапилося, – звернувся він до жінки таким тоном, яким зазвичай розмовляють з маленькими дітьми або безнадійно хворими.

– Чи не так, дитинко?

Це питання вже було адресоване Талії. Дівчина ошелешено переводила погляд то на жінку, яка була категорично впевнена, що Талія її квартирантка, то на хлопця, який, мабуть, вважав, що особу такого віку як Талія слід називати дитинкою.

«Що за бедлам тут твориться?» – уже хотіла запитати дівчина, але вчасно прикусила язика. Як би сама не потрапила до компанії божевільних, якщо почне тут розповідати, що через дзеркало пройшла, чи пролетіла, як там правильніше сказати?

– Ой! – вирвався у неї хворобливий зойк, бо голову зліва раптово запекло.

Швидко піднявши руку, Талія спробувала доторкнутися до хворого місця, але хлопець у білому спритно перехопив її долоню.

– Дитинко, не треба чіпати голову ручками. Там ранка, зовсім невелика, лише два шовчики, – зауважив він. – Затягнеться, і нічого не буде помітно.

«Отже, голову розбила, – похмуро подумала Талія. – Що не дивно. Якщо так мішком звалюватися непритомною, можна не лише розбити, а й відбити голову».

– Маріє Євстафіївно, а як ви тут опинилися? – обережно запитала Талія, сподіваючись, що вгадала зі зверненням. Не вгадала!

– Наталко, ти що це? З якого часу ти стала мене Марією Євстафіївною називати? Завжди, як усі, баба Маняшка – кликала.