Джон Гришем - Фірма

Тарранс сів біля вікна й поглядав, як Мітч розчинився всередині Федеральної будівлі. Замовив каву і шоколадний пончик. Поглянув на годинник — була точно десята ранку. Згідно з розкладом, який передали Таррансу, у Мітча в суді було призначено коротку зустріч — саме зараз вона відбувалася. Мала бути недовгою, про це повідомив їм один із судових клерків. Тож він чекав.

В суді ніколи нічого не буває коротким. Минула ціла година. Тарранс ближче посунувся до вікна, розглядав перехожих, які калейдоскопом змінювали одне одного за вікном. Він допивав уже третю чашку кави. Тоді поклав на стіл два долари й підвівся, завмерши у дверях. На протилежному боці вигулькнув Мітч, він кинувся до нього. Мітч, побачивши його, стишив ходу.

— Здоров, Мітчу. Ти не проти, коли ми підемо поруч?

— Звісно, проти, Таррансе. Це небезпечно, тобі так не здається?

Вони рішуче крокували, не дивлячись один на одного.

— Поглянь на оту крамничку, — мовив Тарранс, вказуючи направо. — Мені потрібна пара черевик.

Вони пірнули у «Будинок взуття дона Панга». Тарранс пройшов у кінець тісного приміщення й спинився між двома рядами полиць, на яких лежали підробки виробів фірми «Reebok». Дві пари кросівок коштували п’ять доларів без одного цента. Мітч теж підійшов і вибрав собі пару десятого розміру. Чи то сам дон Панг, чи то ще який кореєць підозріло на них зиркнув, однак не промовив ані слова.

— Учора мені дзвонив директор, — не ворушачи вустами, проказав Тарранс. — Запитував про тебе. Сказав, що настав час приймати рішення.

— Скажи, що я й досі думаю.

— Ти розповів щось людям із фірми?

— Ні. Я думаю.

— Це добре. Мені здається, що тобі не варто їм розповідати, — він вручив Мітчу візитівку. — Тримай це. Там на звороті два телефонних номери. Дзвони за будь-яким із них з таксофону. Там ввімкнеться автовідповідач, тож ти просто продиктуй повідомлення і дай знати, де й коли точно ми зустрінемося.

Мітч засунув картку до кишені.

Враз Тарранс аж присів.

— В чому справа? — різко запитав Мітч.

— Нас засікли. Щойно якийсь типчик там швендяв і заглянув крізь вітрину. Слухай мене, Мітчу, уважно послухай. Ходімо разом до виходу, і щойно ми опинимося в дверях, закричи, щоб я забирався геть і виштовхай у плечі. Я вдаватиму, що хочу битися, то ти біжи в напрямку фірми.

— Ти, Таррансе, смерті моєї хочеш.

— Та роби, як я сказав. Щойно повернешся, про все розкажи партнерам. Скажи, як я тебе завів у глухий кут, а ти ушився, щойно зміг вирватися.

На вулиці Мітч штовхнув того навіть сильніше, ніж треба, волаючи:

— Геть від мене! До біса! Лиши мене в спокої!

Він чимдуж кинувся до фірми — два квартали біг по Юніон авеню, перед Бендіні-білдінг стишив крок. Зайшов до вбиральні на першому поверсі, щоб перевести подих. Дивлячись у дзеркало, десять разів глибоко вдихнув.

Ейвері сидів на телефоні, на якому блимали дві лампочки. На диванчику, готова записувати нову навалу наказів, з блокнотом у руках сиділа секретарка. Мітч на неї подивився і промовив:

— Будь ласка, вийдіть. Мені необхідно поговорити з Ейвері наодинці. — Вона встала. Він провів її до дверей, а тоді зачинив їх.

Ейвері уважно на нього поглянув. Відтак поклав слухавку.

— Що відбувається?

Мітч зупинився дивана і відповів:

— Щойно, як я повертався з податкового суду, мене перехопило ФБР.

— Дідько! Хто то був?

— Той самий спецагент на ймення Тарранс.

— Де це сталося? — Ейвері взяв телефон у руки.

— На бульварі, в північному кінці Юніон. Я просто йшов собі, заклопотаний власними справами.

— Це було вперше після тієї зустрічі?

— Так. Я відразу й не впізнав його.

Ейвері заговорив по телефону.

— Це Ейвері Толлар. Я мушу негайно поговорити з Олівером Ламбертом... та мені байдуже, що він висить на телефоні. З’єднайте мене з ним, і негайно.

— Що відбувається, Ейвері? — запитав його Олівер.

— Вітаю. Олівере. Це Ейвері. Вибачай за те, що перервав розмову. У мене в кабінеті Мітч Мак-Дір. Декілька хвилин тому він повертався з Федерального суду, й на бульварі його перестрів ефбеерівець... Що? Так, він щойно до мене зайшов і про все розповів... гаразд, за п’ять хвилин ми підійдемо. Він поклав слухавку. Заспокойся, Мітчу. Ми вже через таке проходили.

— Я знаю, Ейвері, та я в цьому ніякого сенсу не бачу. Чого їм так опікуватися мною? Я ж у фірмі найновіший!

— Це залякування, Мітчу. Явне й просте. Нічого більше. Ти сідай.

Мітч підійшов до вікна, подивився на річку. Ейвері був холоднокровним брехуном. А тепер почнеться оте їхнє «вони до нас підбираються» — саме час. «Заспокойся, Мітчу». Заспокоїтися? Як можна бути спокійним, коли фірмою займаються вісім агентів, а сам директор ФБР, пан Дентон Войлес щоденно приймає звіти від них? Заспокоїтися? Та його щойно піймали — в дешевій крамничці він шепотівся з ефбеерівцем. І тепер він змушений буде прикидатися пішаком-незнайком, за яким полюють злі сили федерального уряду. Залякування? А чому ж тоді за ним всю дорогу від суду слідкував іще один типчик? На це дай відповідь, Ейвері.

— Ти наляканий, правда ж? — Ейвері став поруч, поклав на плече руку.

— Взагалі-то, не дуже. Минулого разу мені Лок все пояснив. Я хотів би, щоб вони мене просто облишили, і все.

— Все серйозно, Мітчу. Їх не варто недооцінювати. Ну, ходімо до Ламберта.

Мітч пішов за Ейвері в кінець коридору. Двері відчинив незнайомець у чорному костюмі. Ламберт, Натан Лок і Ройс Мак-Найт стояли біля невеликого переговорного столика. На ньому поставили магнітофон — як і минулого разу. Мітчу запропонували сісти поближче — він сів, на чолі столу вмостися містер Чорні Очиці і втупився в нього.

Заговорив він з погрозою в голосі. У кімнаті ніхто не всміхався.

— Чи зустрічався ти з Таррансом чи ще з кимось із ФБР після першої вашої зустрічі в серпні?

— Ні.

— Ти в цьому певен?

Мітч плеснув долонею об стіл.

— Дідько з вами разом! Я ж сказав: ні! Може, ви захочете, щоб я заприсягнувся?

Лок був вражений. Всі вони були вражені. У кабінеті на секунд тридцять повисла тяжка гнітюча тиша. Мітч незмигно дивився на Чорні Очиці, і той відступив — так легко, просто хитнув головою.

Ламберт завжди залишався дипломатом, як досвідчений посередник, втрутився.

— Мітчу,