Джон Гришем - Фірма

Він усміхнувся і роззирнувся довкола.

— У нас є ще один вихід. Ми можемо вийти просто зараз у ці двері, придбати два квитки до Сан-Дієго, проскочити через кордон і до кінця наших днів їстимемо черепашок.

— То ходімо.

— Та вони, напевно, за нами прослідкують. Мені так щастить, що в Тіхуані на нас вже чекатиме з загоном головорізів Олівер Ламберт. Не вийде. Просто подумай.

— А Ламар?

— Я не знаю. Він тут вже шість-сім років. І напевне про все знає. А Ейвері вже партнер, отже, він в усьому замішаний.

— І Кей?

— Хто ж знає? Дуже схоже на те, що жодна з дружин нічого не знає. Я над цим, Еббі, чотири дні мізкував, і вважаю, що в них прикриття надзвичайне. Фірма ззовні здається саме такою, якою повинна бути. Вони кого завгодно задурять. Тобто, хіба можу я, чи ти, чи будь-який претендент на роботу в фірмі навіть уявити про такі оборудки? Все продумано досконало. Хіба що тільки те, що про все відомо ФБР.

— А тепер ті федерали чекають, що ти за них виконаєш брудну роботу. Чому вони обрали тебе, Мітчу? У фірмі ж сорок юристів.

— Бо я про це ще нічого не знаю. Я — підсадна качка. Ефбеерівцям невідомо, коли саме новачкам мов сніг на голову, скидають всю правду, тому поки що вони не пробуватимуть завербувати когось іншого. Так сталося, що саме я — новачок, тож на мене й порозставляли сильця одразу по тому, як я здав екзамен.

Еббі закусила губу, важко було стримувати сльози. Порожнім поглядом вона тупилася в двері.

— І вони чують кожне наше слово, — замислено промовила вона.

— Ні. Лише телефонні розмови й те, що звучить вдома та в автомобілі. Однак ми можемо вільно зустрічатися в ресторанах. Завжди знайдемо можливість вийти на патіо, звісно, триматися подалі від дверей. А вже для найбільшої впевненості треба причаїтися за сараєм і там поговорити пошепки.

— Ти що, намагаєшся навіть жартувати? Сподіваюсь, що ні. Тепер не час для жартів. Я тут така налякана, зла, сиджу, збита з пантелику, не знаю, що ж робити. Я боюся у власному будинку слово мовити. По телефону страшно зайвого бовкнути, навіть коли помилково набрала чужий номер. Щоразу від дзвінка я підстрибую й не зводжу погляду з апарата. Тепер ще й це?

— Тобі треба випити келих вина.

— Мені треба випити десять келихів.

Мітч обхопив руками її руку, міцно потис.

— Зажди-но. Я бачу знайому фізіономію. Не озирайся.

Вона затамувала подих.

— Де?

— В кінці стійки бару. Ти всміхайся й дивися на мене.

На високому барному табуреті сидів і уважно дивився в телеекран засмаглий білявий молодик у яскравому біло-синьому светрику, які полюбляють альпіністи. Здавалося, щойно з гір. Та Мітч вже бачив засмаглу шкіру, біляві бакенбарди й вуса десь у Вашингтоні. Він придивився пильніше. Блакитне світло екрану трохи освітлювало обличчя, а Мітча ховала темрява. Той підняв пляшку з пивом, трохи повагався, а тоді — ось зараз! — кинув погляд у закуток, де пригорнулися одне до одного Мак-Діри.

— Ти впевнений? — крізь стиснуті зуби вичавила запитання Еббі.

— Так. Він був у Вашингтоні, лише не згадаю, де саме. Та я його двічі там бачив.

— Він один з них?

— Як же я можу бути впевненим?

— Ходімо вже звідси.

Мітч залишив на столі двадцятку й пішов з Еббі до автомобіля.

За кермо «пежо» він сів сам, виїхав зі стоянки, розплатився зі службовцем, і вони помчали до центру міста. Після п’яти хвилин мовчанки Еббі нахилилася й прошепотіла йому на вухо: «Можна вже говорити?». Він похитав головою.

— Як тут було з погодою, поки мене не було?

Еббі аж очі закотила, відвернула погляд до вікна.

— Холодно. Вночі, казали, сніжок випаде.

— У Вашингтоні весь тиждень температура була нижче нуля.

На це Еббі здивовано витріщилася.

— Зі снігом? — запитала з піднятими бровами й широко розплющеними очима.

— Ні. Було вогко й холодно.

— Але ж і збіг! І в нас холодно, і там холодно.

Мітч навіть пирснув тихенько. Вони мовчки виїхали на окружну дорогу.

— Як гадаєш, хто має виграти Суперкубок?

— «Ойлерс».

— Справді? Ти так гадаєш? А я за «Редскінс». У Вашингтоні тільки про це й розмов.

— Та ну! Схоже, що то місто для самих розваг.

Знову тиша. Еббі притулила до рота верх долоні й сконцентрувала погляд на вогниках від передніх автомобілів. В ці хвилини, збита з пантелику, вона все ж спробувала би щастя в Тіхуані. Її чоловік, який третім за результатами закінчив курс навчання у самому Гарварді, перед яким розстеляла червону доріжку Волл-стріт, який мав можливість піди працювати куди завгодно, в будь-яку фірму, він зв’язався з... мафією! А в тої на поясі вже є трофеї — п’ять убитих юристів. І вони не вагаючись здобудуть шостий — її чоловіка! І враз у голові завирували згадки про численні розмови із Кей Квін. Фірма вітає народження дітей! Фірма дозволяє, щоб дружини мали роботу, але не весь час. У фірму не беруть на роботу тих, чия родина має гроші. Фірма вимагає бути їй відданим. У фірмі найнижчий по країні показник плинності кадрів. Авжеж, воно й не дивно.

Мітч уважно за нею спостерігав. Минуло двадцять хвилин їзди від аеропорту, і «пежо» зручно примостився в гаражі поруч із «БМВ». Тримаючись за руки, вони підійшли до краю подвір’я.

— Це безглуздя, Мітчу.

— Так, але все так і є. Від цього нікуди не дінешся.

— Що ж нам робити?

— Я не знаю, крихітко. Та треба діяти, і швидко. І не можна помилятися.

— Мені страшно.

— Мені моторошно.

Тарранса довго чекати не довелося. Вже за тиждень Мітч помітив його, коли тікав від холоду, проминаючи будівлю федеральних служб у північній частині Мейн-стріт, за вісім кварталів од будинку Бендіні. Зо два квартали той ішов слідом, а потім прослизнув до невеличкої кав’ярні з широкими вікнами, що виходили на вулицю, або, як її ще в місті називали, Мол. Проїзд для автомобілів на Мейн-стріт у Мемфісі був заборонений. Поверх асфальту поклали кахлі, і колишня дорога перетворилася на типовий пішохідний бульвар. Подекуди траплялися деревця, абсолютно непотрібні, вони простягували голе віття до будинків. Понуро й безцільно тут тинялися п’янички і безхатьки, випрошуючи гроші