Семен Старів - Страта голодом, Семен Старів

поля, ліси й річки навколо замело глибокими снігами. Отож вони гурмами тяглися до станцій, тому що кожний потяг приносив з собою промінчик надії чи бодай яку добру вістку. А над усе було сподівання, незважаючи на заборони, якось таки учепитись до потяга, що прямує на північ. Вони все леліяли надію на неймовірне. І ладні були вирватись у дорогу хоч би й на даху потяга чи під вагоном, на приступках, на гальмових плятформах чи на буферах.

Проте здебільшого ці мрії так і не здійснювалися. Час від часу міліція і гепеушники оточували оці юрби на станції і довкола неї, наладовували їх на ваговози, немов бездомних тварин, і викидали десь за межами міста.

Нам пощастило взяти квитки на потяг, бо ми їхали на південь, а не на північ. І незабаром ми вже були в дорозі додому, хоч жахливі примари голоду так і не полишили нас.

У вагоні, до якого ми сіли, було майже порожньо, оскільки мало хто їхав у південному напрямку, углиб України. Було багато порожніх місць, і невдовзі після того як ми зайняли свої місця, до нашого купе ввійшла жінка з двома малими виснаженими хлопчиками. Вони були в такому стані, що просто жаль брав! Обличчя в дітлахів – шкіра й кості, очі вибалушені, тупі й байдужі. І взагалі виглядали вони зачуханими, бувши вбрані в брудне й дране манаття.

Коли вони всі троє посідали, я побачив, що жінка притискає до грудей немовлятко під полою свитки і що те дитя мертве.

– Дівчинка, – сказала вона спокійно і без будь-якого зворушення. – Учора вмерла. Бідолашне, голодненьке було, все плакало й плакало... а потім нагло змовкло... Ми ночували на морозі. З вокзалу нас вигнали. А холоднеча страшна! Хлопці тулилися під моєю свиткою, мов курчата під квочкою...

Ми не знали, що на це відказати і тільки мовчки співчутливо дивились на неї.

Вона поклала мертве дитя собі на коліна й заходилась розмотувати замизкані ганчірки, в які воно було повите. Тоді, немов пригадавши, що дитина нежива, сповила її знову, притисла до себе і обережно притулилася щокою до її холодного й задубілого личка. А далі почала плакати й примовляти до дитини:

– Ой, прости мені... – хлипала вона; сльози котилися по її обличчю й капали на дитину. – Це ж не моя вина. Боже мій, я ж силкувалася, я зробила все, що могла... Вони назвали мене ворогом народу... Звідусюди нас виганяли.

І тут почала обціловувати ніжно свою дитинку, її очі, чоло, щічки.

– Не журись, моє дитятко, ти не довго будеш сама: скоро ми прийдемо до тебе, скоро ти будеш знову зі своєю мамою і братчиками...

Моя мама не могла далі слухати її голосіння, але, боячись, щоб і самій не розплакатись перед нею, вона встала й пішла до виходу, кивнувши й мені йти за нею. Щойно в тамбурі мама дала волю своїм почуттям. Плачучи, вона попросила мене врізати три скибочки хліба й дати цій жінці та її дітлахам. Ми повернулися в купе, і я дав їм по скибочці. Словами годі й описати, яке враження зробив на цих виголоджених людей самий вигляд хліба.

З'ївши половинку своєї скибки, а другу сховавши для хлопчиків, жінка трохи заспокоїлася і змогла розповісти нам свою сумну історію докладніше. Це була оповідь, дуже типова для інших українських родин того часу, але незрозуміла для тих, хто сам не зазнав таких страждань і трагедії.

Виявляється, рік тому чоловіка цієї жінки оголосили куркулем та «ворогом народу» і заслали кудись на північ. Відтоді ніякої вістки від нього не було. Він так і не бачив своєї донечки, що народилася після того, як його вислали, а тепер оце лежала мертва в матері на руках. Мати тяжко працювала в колгоспі, але одержала тільки кілька фунтів зерна та дещицю городини – таку мізерію, що вони це все спожили ще до настання зими. Наголодувавшись і намерзшись, втративши надію дістати у себе в селі харчі й дрова, вона, оскільки мала ще трохи грошей, спробувала перебратися з дітьми до Росії, бо чула, що там неголодно.

Наперекір усяким труднощам, вона врешті дісталася до станції і два дні намагалась узяти квиток до того міста в Росії, куди вже виїхали декотрі з її сусідів. Вони навіть писали до неї, що там ніякого голоду немає, підтверджуючи правдивість чуток. Та квитка їй таки не вдалося купити, бо в неї не було необхідної довідки від колгоспу. А тепер, коли її донечка померла, вона вирішила поїхати в інше місто неподалік від їхнього села. Там, вона чула, є якийсь притулок для дітей, тож, може, поталанить прилаштувати в ньому хлопчаків. А що з нею буде опісля – це їй було байдуже. Головне, аби врятувати своїх двох хлопців від голодної смерти.

Я вийшов у коридор вагона і стояв там якийсь час, дивлячись у вікно. Потяг ритмічно вистукував по рейках. Повз нас проносилися засніжені поля, дерева й телеграфні стовпи. Та й тут цей спокійний краєвид був порушений: де не глянь понад залізничними коліями – гурти голодняків, що стояли, сиділи або лежали. Вони здалеку приволіклися до цих залізничних колій, сподіваючись чуда у вигляді шматочка хліба, що хтось кине їм з вікна вагона. Мені не чутно було їхніх голосів, але я бачив їхні простягнені руки. Деякі стояли з дітьми на руках. Вони підносили їх вище, аби пасажири могли бачити ці схудлі тільця, і немов благаючи: «Хоч крихту хліба! Не для мене, для дитяти!»

І я раптом сягнув по свого мішка і вихопив з нього наш початий буханець хліба. Ген попереду я помітив жінку з двома малюками. Для них мусить статися чудо! – подумав я. І я відчинив вікно, а коли потяг наблизився до них, кинув хлібину в той бік, де вони стояли. Що сталося далі, я не бачив, бо сльози заслали мій зір.

Незабаром ми прибули на наш полустанок. Та перш ніж вирушити в дорогу додому, я хотів пошукати для мами якогось ціпка: вона гадала, що їй з ним легше буде йти. Наглядаючи чогось підхожого, я забрів за пристанційні склади. Те, на що я там натрапив, і досі стоїть у мене перед очима. Нині, коли відтоді збігло вже півста років, я все ще відчуваю той жах, який охопив мене, коли я увіч зіткнувся з цим моторошним видовищем. Прямо переді мною просто неба лежали складені буртою замерзлі людські тіла, наче купа дровеняк.