Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Навіщо? – хмуриться. – Тебе все одно не пустять до нього. 

– Це не важливо. Я маю бути поряд з ним.

Мені здається, що Руслану моя ідея не подобається, але він мовчить. Мабуть, усвідомлює, що для мене це дуже важливо. 

Руслан залишає мене біля лікарні, а сам їде до Діани. Він не хоче залишати її одну, і це правильно. 

Коли наближаюсь до дверей реанімації, мене зупиняє медсестра. Спочатку вона не хоче мене впускати, але, поговоривши з лікарем, двері таки відчиняє. 

Майже не дихаю, коли переступаю поріг палати. Мені боляче бачити Алекса таким, але я розумію, що Алексу болить ще більше. На його обличчі киснева маска, а рука під’єднана до крапельниці. Очі заплющені, а обличчя бліде та втомлене. 

Повільно наближаюсь і накриваю його руку своєю. Навіть не намагаюсь стримувати сльози, тому вони течуть по щоках і капають на білі простирадла. 

– Не залишай мене, – прошу. – Ти ще не отримав моє прощення, тому не маєш права помирати. Це ж твої слова. Ми отримали правду, про яку так мріяли. Всі винні покарані. Тепер можна не боятися і жити спокійно. Треба лише, щоб ти до мене повернувся. 

Я справді сподіваюсь, що ось зараз Алекс розплющить очі, але цього не відбувається. Нічого в його стані не змінюється, а я ще більше лякаюсь цієї невідомості. 

Не хочу залишати Алекса самого, тому всю ніч проводжу поруч із ним. Засинаю в кріслі поруч і постійно прокидаюсь, тому що здається, що Алекс розплющує очі. Дивлюсь на нього, засмучуюсь і знову плачу. 

Наступного ранку мене будить Руслан. Він торкається мого плеча, а я мало не падаю з крісла, у якому заснула. Спина болить, тому встати доволі важко. Дивлюсь на Алекса, серце стискається, і доводиться глибоко вдихнути, щоб не розплакатися. 

– Я відвезу тебе додому. Ти ж збираєшся на похорон до батьків Ярослава, – говорить Руслан. 

– Так. Дякую, – наближаюсь до Алекса і нахиляюсь ближче. Цілую в колючу щоку і торкаюсь волосся. – Я дуже тебе кохаю. 

Руслан везе мене в магазин, щоб я могла купити темний одяг. Такого в моєму гардеробі немає. Коли ж повертаємось у будинок, йду в душ, одягаю куплені речі та знову спускаюсь вниз.

– Тобі треба поснідати! – похмуро дивиться на мене Руслан. – Чи ти хочеш свідомість втратити від голоду? 

– Сумніваюсь, що зможу щось їсти, – кажу. 

– Може, трохи супу? – з кухні виходить Аніта. – Руслан має рацію, Алісо. Не можна морити себе голодом. 

Я теж це розумію, але організм не хоче нічого. Доводиться зробити над собою зусилля, щоб з'їсти кілька ложок. Смаку практично не відчуваю, як і якихось змін в організмі. 

Руслан киває, після того як Аніта забирає тарілку, і ми разом йдемо до виходу. Мені здається, що Діана передумала. Вчора вона на емоціях говорила, а сьогодні зрозуміла, що не хоче там бути. 

Та коли ми сідаємо в автомобіль, дівчина виходить з будинку. На ній чорна сукня і такого ж кольору хустка. Діана сідає на заднє сидіння, а я відчуваю полегшення. Всі ми потроху відпускаємо минуле, і це не може не тішити. 

Спочатку їдемо в Дім печалі, де має відбутися прощання з Олегом і Світланою. Мене дуже дивує те, що тут дуже багато людей зібралося. Всі вони по черзі підходять до Яра, який стоїть біля двох закритих трун, і говорять йому слова підтримки. 

Ми з Діаною також йдемо туди. Яр сухо киває дівчині, а от мене міцно обіймає. 

– Як Алекс? – питає стурбовано. 

– Без змін, – шепочу. 

Всю церемонію прощання пам'ятаю погано. Я просто намагалася абстрагуватися в минуле. У той час, коли жила в домі цих людей і почувалась частиною їхньої родини. Це були приємні та теплі моменти. Я була щасливою тоді, не знаючи, що заховано за спинами цих людей. 

Уже на кладовищі мене таки прориває, і я не можу зупинити сльози. Дивлюсь, як проходить поховання, і згадую, як точно так само стояла тут і дивилася на труну мами… 

Я ніколи не хотіла, щоб Олег зі Світланою загинули такою страшною смертю. Якщо Олег винний – нехай би відповідав по закону, але… він хотів втекти, проте не встиг.