Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 41

Розплющую очі в лікарняній палаті. Бачу біля себе медсестру, яка одразу питає чи нічого в мене не болить. А мене болить, але на жаль біль від розбитого серця не лікується. Тож з цим болем в мене глухий кут. Фізично мене нічого не турбує, тому кажу, що зі мною все добре. Медсестра виходить з кімнати і я пробую розслабитись. Заплющую очі і роблю декілька глибоких вдихів і видихів. 

Двері лікарняної палати неприємно скриплять і від цього звуку я різко розплющую очі. Данило. Я знала, що він прийде, хоч і не очікувала, що так швидко. Життя наче щохвилини випробовує мене на стресостійкість. Але я впораюсь. 

— Як ти почуваєшся? — Данило сідає на стілець навпроти мене і хоче взяти мене за руку. Я не дозволяю. Досить цих ігор. 

— Зі мною все добре, — відповідаю так само стандартно як і медсестрі. Хочу заховати свої емоції від нього, щоб він не мав до них доступу і щоб ніколи не дізнався як мені боляче та образливо. — Я вдячна тобі за допомогу, — як би там не було він врятував мене від колишнього і привіз в лікарню. 

— Звучить так, наче ти прощаєшся зі мною … — Данило не відриваючи погляду дивиться на мене, вивчає обличчя наче бачить вперше. 

— Прощаюся, — нервово ковтаю. 

— Я не прийшов прощатися з тобою, — пересідає зі стільця на ліжко і знову намагається взяти мою руку. 

— Даниле, не варто все ускладнювати, — зупиняю його, бо знаю, якщо цьому хлопцю віддати ініціативу, то він переконає мене в будь-чому. 

— Ти навіть не вислухаєш мене? 

— А що це змінить.

— Мартусю, я не зраджував тобі з Мариною, — його красиві очі ловлять мій сполоханий погляд і миттєво руйнують захисні бар’єри, які так старанно будував розум. Знову спрацьовує ефект Данила. 

— Тільки не розказуй мені, що вона випадково опинилася в твоєму кабінеті, За це літо я сповна наїлася брехні і розчарувань. 

— Я спілкувався з Мариною за день до того і  дав її зрозуміти, що між нами нічого не може бути. Але вона прийшла до мене на роботу і …

— Даниле, до тебе в офіс будь-хто не зайде, — перебиваю його. Знаю з власного досвіду, бо мені прийшлось майже годину вмовляти охоронця, щоб той мене впустив. З очей неконтрольовано котяться сльози. 

— Будь ласка, не плач, — Данило ловить моє обличчя і своїми поцілунками витирає краплинки солоних сліз.

— Не цілуй мене, — прошу, а сама наче божевільна шукаю губами його губи. Здаюся. Цілую. Обіцяю собі, що це востаннє. 

— Я більше ніколи не залишу тебе саму, — шепоче Данило продовжуючи заціловувати мене. Солодко, ніжно, так, як вміє тільки він. Але це все лише літня ілюзія почуттів, Вигадка, помилка, неправда — підбираю найболючіші відповідники нашим стосункам у своїй голові. Збираю докупи рештки здорового глузду і відштовхую Данила від себе. 

— Будь ласка, йди і більше не приходь, — закриваю обличчя руками, щоб не дивитися на нього. Так набагато легше.

— Я вже одного разу відпустив тебе і ледь не втратив, цього разу так не буде, — спокійно відповідає Данило, присувається ближче до мене і обережно забирає мої руки з обличчя. Наші погляди зустрічаються і його блиск очей знову тягне мене на дно. — Мартусю, я не зраджував тобі, — ще раз повторює Данило.

Всередині мене відбувається справжній бій між бажанням повірити йому та сумнівами зрадженої жінки. 

— Чому ти просто не встанеш і не підеш геть? — роблю чергову спробу вигнати його, щоб швидше з цим всім закінчити. 

— Бо я тебе кохаю, а ще я не хочу нікуди йти, — Данило присувається ближче до мене, наче спеціально укріплює свої позиції. — Скажи, що я маю зробити, щоб ти повірила мені? 

Якби ж я знала правильну відповідь на це питання ...

— Як я можу тобі вірити, якщо ти навіть не розповів мені, що Марина повернулася, — розгублено зітхаю.

— А ти не сказала мені, що вагітна, але ж збиралася сказати, правда? — спокійно відповідає Данило. Я після його слів здатна лише кліпати очима. — Мартусю, я просто не встиг тобі сказати про Марину, — легко перестрибує з теми на тему Данило. Не виглядає стурбованим, розгубленим чи злим. Хіба його не лякає новина про вагітність? Коли я дізналася, що вагітна, то почувалася зовсім не так. 

— Я вб'ю Єву! — кажу перше, що стукає в голову. Впевнена, що це подруга розповіла йому про вагітність.

— Єва вб'є Лева, ти вб’єш Єву … — з бісиками в очах коментує. От як можна злитися на людину з таким красивим виразом обличчя як в Данила. — Сподіваюся, що мені в житті пощастить трохи більше, — додає і вже вкотре за сьогодні тягнеться до моєї руки. Цього разу я не тікаю від нашого дотикового контакту. 

— Після Єви, я візьмуся за тебе, — не втримуюсь, щоб не усміхнутися.

— Якщо з усмішкою на обличчі, то я лише “за”.

— В тебе талант серозну тему переводити в жарт.

— Мартусю, ти вийдеш за мене? — неочікувано випалює Данило чим ледь не доводить мене до чергового знепритомнення. 

— Це не дуже вдалий жарт, — висмикую свою руку з його. 

— Я не жартую … 

— Не варто одружуватись через те, що я вагітна, — шукаю черговий підступ у пропозиції, бо в мене ніколи не буває все просто і з першого разу. 

Данило голосно видихає, а потім ніжно зіжмакує мене в свої обійми. Просто ідеально. Ну чому з ним завжди так? 

— Я хочу одружитися з тобою не через вагітність, а тому, що кохаю тебе. Чуєш? — чітко вимовляє кожне слово. — Мені б хотілося не помилятися в житті, не розчаровувати тебе, не робити помилок, але я не знаю чи це взагалі реально. Та одне знаю точно — я ніколи тебе не зраджу і зроблю все, щоб ти була щасливою поруч зі мною. Щоб ви були щасливі … — виправляється. 

— А ти? — питаю у відповідь.

— Що я? 

— Ти будеш з нами щасливим?

— Найщасливішим … — Данило міцніше пригортає мене до себе. 

— Це найгірша пропозиція в найневдалішому місці. Від тебе очікувала більшого, — не втримуюся, щоб не пожартувати. 

— То це означає, що ти згодна стати моєю дружиною, — зухвало усміхається, не відпускаючи мене зі своїх обіймів. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍