Надія Борзакова - Брехня, Надія Борзакова

Глава 43

- ... я звалюю! - прокричав Олег. - догравайте виставу самі.

- Так, заспокоївся і..., - вторив йому Артем.

В розстебнутій куртці Олег стрімголов вискочив на вулицю і ніяково завмер, побачивши нас.

- Олеже, що трапилося? - Оля підійшла до нього і заглянула в очі. Потім потягнула вгору «собачку» на куртці, застібаючи блискавку. Позаду них в дверях з`явився Артем, але я заперечливо похитала головою, поглядом благаючи не втручатися.

- Та нормально все, - видавив він. Запал вже згас, поступившись місцем тому, що за ним приховувалося.

- Це добре. Давай трохи пройдемося, повітрям подихаємо? Мені там жахливо душно, - тихим рівним голосом промовила Оля. Я смикнула Іру за рукав пальто, тягнучи назад. В просвіті дверей, що закривалися я бачила, як сестра взявши під руку хлопця повела його в бік невеликого скверу, який був поруч з клубом.

- Вона за ним нагляне, - сказала Артему, переплітаючи наші пальці. Його все ще холодні, хоч чоловік і випив.

- Як з ланцюга зірвався...

- Його можна зрозуміти.

Майже відразу ми наткнулися на Лєру з Кариною.

- Де Олег? - верескливо спитала друга.

- На вулиці з Олею, - сказала я Лєрі. - Нехай пройдуться, подихають. Йому потрібно заспокоїтися.

- Дякую, - ледь чутно сказала вона.

- Чому ти його відпустив? Хлопчик не в собі і може наробити дурниць! А ти ... Тільки про шльондру свою і думаєш ...

- Я забороняю тобі говорити так, - прогарчав Артем.

- ... носився з нею і носишся замість того, щоб про друга дитинства подбати в скрутну хвилину.

- Кому як не тобі, Карина, знати про турботу у важкі хвилини, - тихим і рівним голосом сказала Лера. А прозвучало як удар батога. Карина зблідла, потім почервоніла і голосно цокаючи підборами помчала кудись. Я потягнула Артема за руку, і він дав відвести себе назад в зал. Сівши за стіл, зробив маленький ковток води, потім повільно і обережно поставив склянку на стіл.

- Тьома, це ...

- Знаю, - він подивився на мене. - Правда знаю.

Пізніше я улучила можливість залишитися з Кариною наодинці.

- Слухайте сюди, - прошипіла, вставши впритул. - Мені чхати, що ви там про мене думаєте. Глибоко чхати з тих пір, як я зрозуміла, що ви за людина. Але ваші слова зачіпають Артема. А йому дуже важко.

- Та що ти знаєш, - злякано замерехтівши очима з-під густих нарощених вій, викрикнула вона.

- Вже більше за вас, - перебила я. - Але це не важливо для вас. Було і є, правильно? Вам байдуже на все, що не може погіршити вашого життя. Так ось: якщо роль, яку ви граєте хоч якось зашкодить Артему, запевняю, я прикручу кран з якого вам капає бабло. Хочете?

Вона відчайдушно замотала головою.

- Дуже добре. Тоді цілком зможете мовчки зображати нудотну посмішку щоразу, як нам доведеться бути в одному приміщенні.

Сказавши це я покинула вбиральню, в якій і відбулася ця цікава бесіда. Повернувшись в зал, пошукала очима Артема.

- Він з батьком, - поруч виник Коля. - Павло перебрав трохи, вони його в машину вантажать.

- Спасибі.

- Знаєш, я радий тебе бачити, - він простягнув мені руку. - Шкода з такого приводу, але все-таки.

- Так, я теж, громадянине начальнику, - посміхнувшись, я потиснула її. - Хто б міг подумати.

- Вже не знаю, про що менше: про мій вибір професії або про твоє повернення до Артема.

- Туше.

- Не знаю, що там і як, - він почухав потилицю, - але даремно ви зійшлися. Він дуже змінився і не в кращу сторону. Ніхера не робив, окрім як тусувався і наркоту тоннами жерти. Те, що зараз інакше - це тимчасово, Віка.

- Ти правильно сказав, Коль. Ти не знаєш.

- Просто не хочу, щоб ти знову страждала.

- Як благородно, - глухо прогарчав за спиною Артем. - Спасибі, друже мій.

- Ми обидва знаємо, що я правий.

- Так і я про це, - Артем розвернувся і кинувся до виходу.

- Артем, постій, - я наздогнала його, вхопила за передпліччя. - Адже він нічого не знає. І я не вірю ...

- Даремно-о! - він різко обернувся і відкинув мої руки. - Тому, що так і є, Віка.

- Ні, - твердо сказала, - Я в це не вірю.

- Тому, що продовжуєш хапатися за минуле. За того пацана, яким я був. І швидше за все тільки по-твоєму, а не в реальності.

- Слухай, давай ми зараз поїдемо додому і поговоримо. Будь ласка, Артем ...

- ... дай я тебе пожалію! - глумливо проорав він, - Дай спробую переконати, що ти такий, як треба мені!

- Тьома ..., - я спробувала обійняти, але він відштовхнув.

- За*бала цим «Тема»!

- Вік, залиш його вже, - Коля встав між нами.

- Так, послухай пана офіцера! Відвали! - і розгонистим кроком, кинувся геть.

- Артеме! - хотіла знову його наздогнати, але руки Колі зімкнулися на мене ззаду, утримуючи. - Пусти мене! Пусти! - я почала вириватися.

- Віка, заспокойся, - він розгорнув мене до себе. - Заспокойся, я сказав!

- Пусти! - вчасно згадавши Аронову науку, я зуміла викрутитися і помчала в ту сторону, куди пішов Артем. Але хоч скільки я вдивлялася в перехожих, його серед них не було.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно