Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Коли все, здається, йде проти вас, пам’ятайте, що літак злітає проти вітру, а не за ним.

Генрі Форд

Іванка. 2020 рік

Чи можна вірити у краще, будучи закритим на замок за металевою решіткою? Можна, якщо за твоєю спиною є мужні і надійні плечі коханого чоловіка. І – не можна. Бо перед обличчям все ще стоїть людина, для якої я стала лютим ворогом. Він має право так поводитись, напевно, бо вважає мене підлою зрадницею. Я і сама себе картаю за брехню, у першу чергу самій собі, а вже потім – до оточуючих. Мама Оксана так і не подзвонила, її я втратила разом із Сергієм. Та надію я не втрачу і терпляче чекатиму на прощення. Якщо Руслану все-таки вдасться мене витягнути з цього жахливого місця, Сергій знайде інше, і воно стане у рази гіршим. Я добре знаю, як мій колишній чоловік уміє мститись і зневажати ворога довгими роками. За цим важко було спостерігати збоку, а зараз по-справжньому страшно, бо так просто він не поступиться. А я не маю намірів боротись у цій брудній битві, бо не вистачить підлості і жорстокості, яких, сподіваюсь, взагалі нема у моєму серці. На превеликий жаль, добром і правдою тут не зарадиш.

Сиділа я вже годину, а може, і більше. Поки роздумувала над ситуацією, взагалі забула рухатись. Вросла у холодну лавку, притулившись до такої ж холодної стіни. Моя нога добряче затерпла, тож я нахилилась, щоб трохи її розім’яти і полегшити неприємні відчуття.

- Ого!

Неприємний і грубий жіночий голос змусив підняти погляд на дівчину, яку важко було так назвати. Як лише змогла у свої роки так зруйнувати організм і красу? Чубате волосся, брудний і пошарпаний одяг, обличчя у незрозумілих шрамах. Від неї хотілося втікати, бо небезпекою віяло на кілометр, що тут казати за кілька метрів. Дівчина захоплено оглядала мій кулон, який звисав із шиї. Я миттю випрямилась і заховала прикрасу за комірець сорочки.

- Пізно здогадалась ховати, я своє око вже поклала на камінці. По тобі видно, що при грошах, поділишся – не збіднієш, крале. А не віддаси – я тобі личко красивеньке понівечу. Розказати як?

Вона почала повільно підходити до мене, озираючись по сторонах, щоб не привернути увагу поліцейських. Друга сиділа у кутку, мовчки чекала розв’язки ситуації, яка скоро переросте у щось жахливе. Якби підвіска не була подарунком Руслана, а звичайною коштовністю, я віддала б, не вагаючись. Ніколи не боялась втратити речі, та за цю готова битись. Так, не вмію, і не хотілось би вчитись, та діамантовий шрам – мій!

- Ця прикраса моя! І вона надто цінна, щоб її торкались чужі, ні, не руки, а навіть – думки. Не віддам! Нізащо!

Від переляку я встала з лавки і притиснула руку до грудей, щоб закрити кулон. Дівчина теж схопилась і почала повільно, однак впевнено наступати.

- Твій вибір, могло бути по-доброму.

Вона почала розминати свої руки занадто близько до мого обличчя. У цей момент стало дуже страшно, бо мені вистачить одного удару, щоб знепритомніти. Сама ж першою не зможу це зробити, бо я займаюсь лікуванням людей, а не їхнім каліцтвом.

- Ану відійшла!

Грубий голос Руслана змусив нападницю здригнутись і сховати свої кігті, мене ж – радісно видихнути. Коханий знайшов мене і вже встиг врятувати від однієї біди.

- Ця прикраса належить лише одній жінці – матері мого сина!

Важкий залізний замок відімкнули під характерний дзвін металу, а в моїй голові лунав голос Руслана. Звідки він дізнався правду? Коли? Чому саме зараз про це сказав? Його гордий і задоволений вигляд повинен вселяти спокій, та я почала ще сильніше нервувати. Бо сама хотіла сказати, у потрібну мить, у тісному колі нашої сім’ї. Руслан схопив мене за руку і до себе потягнув, щоби в обіймах своїх мужніх заховати. Ми так і вийшли навулицю, тримаючись за руки, якомога ближче одне до одного. Тепер мене не змушували нічого підписувати, всі тихо відвертались, наче і не бачили таку затриману. Вже всередині авто, яке чомусь було трохи пом’яте, я наважилась першою заговорити:

- Як ти дізнався про Андрійка?

- Сергій розповів!

І знову страх. Вони бачились. Хоч би не накоїли лиха знову.

- Він заподіяв тобі шкоду?

Руслан здивовано на мене глянув, ледь стримуючи задоволену усмішку.

- Неправильно побудоване запитання, кохання моє.

- Ти заподіяв шкоду йому! - Вже не питаючи, констатувала я очевидний факт.

Як він зміг так уміло його знешкодити? Сподіваюсь, Сергій зараз живий і більш-менш здоровий. Бо Микита і той кривдник, кличку якого я вже дізналась – Велет, на задньому сидінні катаються не просто так. Ще й із задоволеними обличчями, які я вперше такими бачила.

- Не хвилюйся, з ним усе добре у фізичному плані. А от психолог, може, і знадобиться, бо я йому руки зав’язав надовго. Більше цей негідник до нас не підійде.

І знати не хочу, яким чином Руслан приструнив Сергія. Після такого ницого і підлого вчинку бачити його більше не хотіла, ніколи. Хай сам виживає у своїй жорстокості. Я зможу забути все, що довелось пережити поряд із ним. Радію, що сина врятувала від такого батька, і він його навіть не згадає. Хай минуле залишиться там, де йому і місце – куди спогади не доберуться.

Вдома я вчепилась у синочка, цілувала й обіймала його з особливою насолодою. Я б померла без Андрійка, не змогла б пережити розлуку. Потім заспокоїла по телефону Василя Степановича і домовилась із ним про зустріч. Документально все обійшлось, однак люди бачили злочин на власні очі і репутація моя не просто зіпсувалась, її взагалі знищили. Напевно, немає таких слів, щоб змогли виправдати перед людьми. Ця ситуація гнітила мене і втримати сум ніяк не вдавалось.

Ввечері ми зібрались за столом, куштували делікатеси від Кирила і спостерігали, як вишуканий стіл брудниться картопляним пюре маленькими пальчиками. Андрійкові все одно де бешкетувати, лише б дали змогу. Руслан йому все дозволяє і кожній витівці радіє з особливою гордістю. Малюк це відчуває і намагається ще більше показати свої уміння. Між ними є той особливий зв’язок, який і має бути між справжнім батьком і сином. Цим неможливо не захоплюватись, ще й після гіркого досвіду.