Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

Водій — молодий хлопець, якого дружина відправила таксувати — торохтів про те, як добре їздити містом уночі. Немає ні корків, ні ментів. Він торохтів і заважав Бісмаркові думати.

Піднявшись на свій поверх, Олег зупинився, як укопаний. Під дверима його квартири, притулившись до них спиною, опустивши голову на плече, зовсім беззвучно і нерухомо спала Ріна.

Розділ 50

Краків, червень 1941. Олесь розповідає Ареті про свої неймовірні, але правдиві пригоди

З перших днів війни я був на фронті в польському війську, і став свідком того, як хоробро боронився Львів від німецьких військ цілих десять днів, але коли зі сходу надійшли німецькі союзники з червоними прапорами і червоними зірками на кумедних шапках, довелося складати зброю. А далі нам наказали рухатися уздовж Личаківської туди, звідки прийшли росіяни. Я не знаю, яке за рахунком відчуття підказало мені тікати, зрештою, я бачив, як тікали й інші. Вони вишмигували з довгих рядів у провулки і брами й зникали часто непоміченими, хоча час від часу лунали окрики конвоїрів, однак ніхто не стріляв, щоб не перелякати цю потужну лаву війська, хоч і обеззброєного, але не скореного.

Мені вдалося скористатися скупченням перехожих на хіднику, що з мовчазним смутком проводжали нас, і замішатися поміж них, а відтак шмигнути в браму і таким чином не потрапити до колони офіцерів, яких погнали на Схід, прирікши їх на смерть. Брама була наскрізна, я вибіг на другу вулицю. Потім обережно визирнув, чи нема визволителів. Не було. Вдома переодягнувся в цивільне, а мундир спакував, щоб увечері спалити.

Залишатися в окупованому Львові мені було небезпечно. Але я мав дівчину, яка зголосилася тікати зі мною на німецьку сторону. Однак того дня, коли ми вже зібралися в дорогу, її батька арештували. Вона просила мене зачекати, а сама намагалася добитися його визволення. Вона готова була на все. І коли полковник НКВС пообіцяв їй звільнити батька, якщо вона з ним переспить, вона погодилася. Потім довго отямлювалася від шоку, але її чекав ще більший шок, коли довідалася, що її батька вже вислали до Узбекистану. І тоді, коли вона віддавалася чекісту на його письмовому столі серед канцелярського приладдя, батько уже трясся в товарному вагоні на Схід.

Те, що вона потім зробила, вже мене занурило в шок і розпач. Вона вирішила покінчити самогубством, але не намарне — попросилася з тим чекістом на нову здибанку і всипала йому й собі отруту до вина. Перед тим вона написала мені короткого листа, розтлумачивши свій вчинок, щоб ніхто не подумав, наче вона справді закохалася в цю потвору. Писала, що залишила листа й для чекістів, щоб знали, за що вона помстилася. Листа я отримав наступного дня, коли вже було по всьому.

Не знаю, яким чином, чутка про її героїчний вчинок небавом просочилася і покотилася від вуха до вуха. Полковник, перед тим як знову насолодитися юним дівочим тілом, замкнув двері на ключ. Тож, коли тривалий час він не подавав жодного звуку й не виходив, до нього почали грюкати й гукати. А потім уже вивалили двері й побачили обох на підлозі мертвих. Полковник лежав без штанів, у самому кітелі, дівчина була вбрана, сукня на ній випростана й пригладжена, руки складені на грудях. На обличчі її виднілася задоволена посмішка.

Мене це жахливо струсонуло. Кілька днів я не міг отямитися. А за той час кордони перекрили. Треба було шукати способу, яким чином дістатися через Сян. На ту пору росіяни вже організували своїх провокаторів, які підшукували охочих тікати, групували, вели до умовленого місця, де їх усіх арештовували і запроторювати до в’язниць. Я чекав свого часу, не покидаючи наміру втекти. Цілий 1940-вий рік минув для мене спокійно, але я бачив, що рано чи пізно доберуться й до мене, бо вже був арештований дехто з моїх знайомих. І ось, коли наприкінці 1940-го я попрощався з батьками і вирушив до кордону, то попався в руки провокаторів.

Я опинився в тюрмі на Лонцького, але не мав змоги повідомити про себе батькам. Та, зрештою, це було небезпечно для них. Тому я назвався іменем свого товариша, який уже давніше втік до Кракова, а походив з Лемківщини і родичів тут не мав. Мене привели до камери, де лежало покотом з пів сотні людей. Тут панував сморід і розпач. Всю ніч світилося, підлога була зимна, а зі стелі падали плюскви і кусали до крові. Час від часу нас виганяли на подвір’я, змушуючи розвантажувати з машин все, що потребувала тюрма. То могли бути ящики з консервами, іншого разу — мішки з цементом, вапном чи хлоркою. Згодом я довідався, що вапно і хлорка були потрібні, щоб засипати трупи розстріляних, а потім місце розстрілу зацементувати.

Одного разу, коли я волочив важкі мішки з цементом, на мене звернув увагу капітан, якого я раніше на терені тюрми не бачив. То був середнього віку кремезний чоловік, він пильно оглядав кожного, хто тягав ті мішки. Несподівано він наказав класти кожному з нас на бари не по одному, а по два мішки цементу. Дехто відразу валився з ніг, хтось витримував дві-три ходки й теж опадав. Перш, ніж і собі ухоркатися, я зробив з двома мішками більше десяти ходок, аж тоді не витримав і, витираючи піт, осів на землю. Однак ніхто на мене не накричав. Навпаки капітан показав на мене пальцем і промовив: «Вот етот, что нада!»

Мені наказали встати і йти за ним. Капітан запровадив мене до лазні й дав п’ятнадцять хвилин, щоб змити з себе цементний пил і перевдягнутися. Коли я помився і вийшов до роздягальні, то побачив на лаві акуратно складену німецьку військову форму. Все було нове, чоботи виблискували і сяяли. Форма мені на диво пасувала. Я вийшов з лазні, капітан поглянув на годинника, кивнув і сказав, що я їду з ним. Не сказав куди, а я боявся питати.

Ми сіли до авта і поїхали за місто. Машину вів водій, капітан сидів біля мене й мовчав. Їхали ми години чотири польовими та лісовими дорогами, аж поки не заїхали до невеликого військового табору в сосновому лісі. Зо два десятки новеньких дерев’яних будиночків вишикувалися уздовж утрамбованого плацу. Всі вони були помальовані блідо-жовтою фарбою, окрім одного, світло-зеленого. Всюди панував зразковий порядок, доріжки були посипані білим піском та облямовані червоною цеглою, що стирчала зубчиками догори. Капітан завів мене до крайнього будиночку з дерев’яними причами, на яких лежали солом’яні матраци, подушки й теплі спальні мішки з американськими орлами і написом «Дуґлас».

Капітан поцікавився, як мене звати і повідомив, що віднині я його підлеглий. Нікого іншого я не повинен слухати. Разом з тим не повинен нічого ні в кого запитувати і взагалі ні з ким жодних розмов не провадити.

— А тепер лягай і відпочивай, — додав наприкінці, — я піду домовлюся, щоб тобі у їдальні виділили місце. Їдальня в зеленому будинку. — З порогу озирнувся й запитав: — Які мови знаєш?

— Польську, німецьку, латину, давньогрецьку.

Він кивнув і вийшов, а я звалився на пуховий спальник і миттю заснув, бо всі дні, що я був у в’язниці, не висиплявся, і сон для мене був дорожчим за