Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Цієї миті, о 9 годині ранку 19 квітня, хрипко пролунав звук рогу та гуркіт барабанів. Відпочинок закінчився.

Негайно всі — начальники, солдати, носильники та невільники — скочили на ноги. Невільники розібрали пакунки з вантажем та вишикувалися в колону, попереду якої став наглядач з розгорнутим яскравим прапором.

Пролунав сигнал до виступу.

Почулася неголосна пісня. Однак, співали не переможці, а переможені.

І ця пісня, підкріплена наївною вірою, була сповнена загроз їхнім катам, їхнім гнобителям:

«Ви женете мене на узбережжя, однак, коли я помру, на мені вже не буде ярма, і тоді я прийду і вб'ю вас!»

Розділ восьмий. Із записника Діка Сенда

Хоча вчорашня гроза пройшла, небо все ще супилося. Прийшла пора «мазіки» — другого сезону дощів в Екваторіальній Африці. Дощі йтимуть ще два — три тижні, особливо вночі, і для невільничого каравану ця обставина стала додатковим випробуванням.

Раннім похмурим ранком караван покинув берег Кванзи, прямуючи на схід.

П'ятдесят солдатів крокували попереду, по сотні з кожного боку колони, а решта — ар'єргард. Невільникам було б важко бігти, навіть якщо б вони не були скутими. Жінки, діти, чоловіки йшли впереміж, а наглядачі батогами підганяли їх. Подекуди видно були нещасних матерів, які на ходу годували немовлят, а у вільній руці несли другу дитину. Інші тягнули за собою по жорсткій колючій траві голих і босих дітей.

Начальник каравану, жорстокий араб Ібн-Хаміс, той самий, який втрутився у суперечку Діка з наглядачем, гострим оком стежив за своїм стадом: він походжав вздовж колони, то пропускаючи її вперед, то знову обганяючи. Ібн-Хаміса та його помічників мало хвилювали страждання полонених, але вони не могли не зважати на солдатів, які домагалися збільшення пайка, і з носильниками, які постійно вимагали зупинку на відпочинок. Через це виникали суперечки, а то й бійки. Наглядачі зганяли свою злість на нещасних полонених. В повітрі постійно лунали погрози хавільдарів та крики невільників, і ті, що йшли в останніх рядах ступали по землі, просякнутій кров'ю рабів, що йдуть попереду.

Діку так і не вдалося переговорити зі своїми товаришами, тому що їх вели в перших рядах каравану. Вони йшли гуськом, пара за парою, відокремлені один від одного рогатиною, яка не дозволяла їм повернути голови. Батоги наглядачів розсікали їхні спини так само часто, як і спини інших нещасних.

Бат поруч із батьком йшов попереду, ступаючи обережно, щоб не труснути рогатиною, вибираючи зручніший шлях, тому що за ним цим самим шляхом мусив пройти Том. Час від часу, коли хавільдар трохи відставав, він промовляв слова підбадьорення і деякі з них долітали до вух Тома. Коли він помічав, що Том втомився, то намагався навіть сповільнити крок. Тяжче за все для бідолашного малого було те, що він не міг обернутися та подивитися на коханого батька. Том, поза сумнівом, був радий, що бачить сина, однак старому доводилося дорого платити за цю розраду. Скільки разів він умивася сльозами, коли батіг наглядача ляскав по спині Бата! Ці удари були для батька болючішим, аніж якби батіг ляскав його самого.

Актіон та Остін, закуті поряд, йшли від них за декілька кроків та зазнавали тих самих катувань. Як заздрили вони Геркулесові! Які б небезпеки не підстерігали його в цій дикій місцині, він принаймні був вільним та міг боротися за своє життя!

У перші ж хвилини полону старий Том відкрив своїм товаришам усю гірку правду. Бат, Остін та Актіон були вражені, дізнавшись, що вони знаходяться в Африці, що їх привела сюди та заманила вглиб країни подвійна зрада Негоро та Гарріса і що їм не варто розраховувати на поблажливість з боку людей, до яких вони потрапили в полон.

Із старою Нен поводилися не краще, аніж з іншими полоненими. Вона йшла разом з жінками всередині каравану. ЇЇ було прикуто до молодої матері з двома дітьми: немовлям та хлопчиком років трьох, що ледве навчився ходити. Нен, сповнена жалістю, викликалася піклуватися про цього хлопчика і в очах молодої рабині зблиснула сльоза вдячності. Нен несла дитину на руках, тим самим рятуючи її і від втоми, яка напевно убила б його, і від нещадного батога наглядачів. Однак, це була важка ноша для старої Нен; вона боялася, що сил їй вистачить ненадовго, і думала про Джека. Вона уявляла малюка на руках у матері. Джек схуднув за час хвороби, але все ж таки був занадто важкий для слабких рук місіс Уелдон. Де вона тепер? Що з нею трапилося? Чи побачиться з нею коли-небудь її стара нянька?

Діка Сенда вели майже в самому хвості. Зі свого місця він не міг розгледіти ані Тома, ані його супутників, ані стару Нен. Початок довжелезної колони він бачив лише тоді, коли вони проходили повз рівнину. Він крокував, занурившись в свої похмурі думки, від яких його не могли відірвати навіть крики наглядачів. Він не думав ні про себе, ні про тягар, який йому ще належало зтерпіти, ні про тортури, можливо, підготовлені для нього Негоро. Його з головою поглинула тривога за місіс Уелдон. Намарно вдивлявся він в землю, в колючі кущі, що оточували стежку, в гілки похилених дерев. Він ніде не бачив слідів, які вказували б на те, що вона пройшла тут. Якщо її дійсно відправили до Казонде, то іншого шляху тут не було. Щоб тільки не зробив Дік, аби отримати хоч якусь вказівку на те, що і вона йде туди ж, куди ведуть їх усіх!

Таким був тілесний та душевний стан Діка Сенда та його товаришів. Але якою б великою не була тривога за їхню власну долю, якими важкими не були б страждання, вони не могли без жалю дивитися на муки натовпу виснажених рабів, що оточували їх, не могли не відчути обурення, побачивши звірячу жорстокість наглядачів. Дарма! Вони не в силах були ні допомогти одним, ні чинити опір іншим.

На двадцять з гаком миль на схід від Кванзи тягнеться суцільний ліс. Проте дерева тут, чи через те, що їх нищать місцеві комахи, чи то через те, що стадо слонів витоптують молоді пагони, ростуть менш щільно, аніж біля узбережжя. Йти таким лісом було легше, ніж пробиратися крізь зарості кущів. Але і тут було вдосталь бавовняних кущів заввишки сім-вісім футів; з бавовни виробляють звичні для цих країв тканини з чорними та білими смугами.

Іноді стежка заглиблювалася в справжні джунглі, де і раби, і