Террі Пратчетт - Чаротворці, Террі Пратчетт

яскравого світла, однак встиг побачити, що рука Койна досі ціла й міцно стискає костур, метал якого блискучими крапельками скрапував між його пальців.

Він позадкував і раптово врізався в Гакардлі. Старий чарівник нерухомо застиг із роззявленим ротом.

— Що буде далі? — запитав Ринсвінд.

— Йому не перемогти костур, — прохрипів Гакардлі. — Він належить йому, і вони мають рівноцінні сили. Хоча Койн і могутній, але костур знає, як ним керувати.

— Це значить, що вони знищать один одного?

— Сподіваюся.

Битва продовжувалася, прихована від усіх у власному диявольському сяйві. Раптово задрижала підлога.

— Вони притягують усю доступну магічну енергію, — пояснив Гакардлі. — Думаю, нам краще забиратися з вежі.

— Чому?

— Здається мені, вона незабаром щезне.

І справді, білі плити довкола світіння виглядали так, ніби вони ось-ось розчиняться і зникнуть у ньому.

Ринсвінд завагався.

— А ми не збираємося йому допомагати?

Гакардлі подивився на нього, а тоді перевів погляд на світіння, що переливалися всіма кольорами веселки. Його рот раз чи двічі розтулився й стулився.

— Мені шкода, — відповів він.

— Ну так, але хоч трішки допоможемо, ти ж бачив, на що подібна та штука...

— Мені шкода.

— Він допоміг вам, — Ринсвінд повернувся до решти чарівників, що розбігалися у різні боки. — Усім вам. Він дав вам усе, чого ви бажали.

— Можливо, ми ніколи його не пробачимо, — відповів Гакардлі.

Ринсвінд застогнав.

— Що зостанеться, коли це все закінчиться? — запитав він. — Що залишиться?

Гакардлі опустив очі.

— Мені шкода, — повторив він.

Октаринове світло засяяло яскравіше й почало чорнішати з країв. Цей чорний не був простою протилежністю білого, це була зерниста, мінлива пітьма, що сяє по той бік сліпучого світла і не має ніякого права перебувати в будь-якій пристойній реальності. І вона дзижчала.

Ринсвінд затанцював у нерішучості. Його ступні, ноги й надзвичайно добре розвинутий інстинкт самозбереження перевантажили його нервову систему так сильно, що вона нарешті перегрілася й поступилася місцем його підсвідомості.

Він стрибнув у вогонь і схопив костур.

Чарівники тікали. Дехто спустився з вежі, скориставшись навичками левітації.

Вони виявилися проникливішими за тих, хто використав сходи, оскільки за якихось тридцять секунд вежа зникла.

Сніг продовжував падати довкола колони дзизкучої чорноти.

Вцілілі чарівники, які насмілились обернутися, побачили, що з неба повільно падає якийсь предмет, несучи за собою вогненний хвіст. Він вдарився об бруківку й продовжував тліти, поки його не загасив інтенсивніший сніг.

Незабаром він перетворився на маленьку кучугуру.

За деякий час якась приземкувата постать перетнула подвір'я, рухаючись рачки, порилася в снігу й витягнула звідти предмет.

Це був — чи радше вже не був — капелюх. Життя його сильно потріпало. Більша частина широких крис згоріла, верхівка зникла повністю, а потемнілі сріблясті літери стали майже нечитабельними. Деякі з них були взагалі зірвані. А ті, що залишилися, сформували слово «чарк».

Бібліотекар повільно обернувся. Він залишився сам-один, не враховуючи височенної колони палаючої чорноти й сніжинок, що рівномірно падали навкруги.

Зруйнований кампус пустував. Довкола лежало кілька гостроверхих капелюхів, затоптаних нажаханими ногами, і більше нічого не свідчило про те, що тут узагалі були люди.

Усі чарівники кинулися врозтіч.

Війно?

— Шотаке?

У нас було, — Чума спробував намацати склянку, — щось.

— Ми маємо бути... коротше, ми маємо щось робити, — підказав Голод.

— Згдав. У нас зустріч.

Ця... — Чума задумливо глипнув у склянку, — штука.

Вони похмуро поглянули на барну стійку. Шинкар утік давним-давно. Кілька пляшок ще стояло невідкоркованими.

— Окра, — пригадав Голод. — Ось що це було.

Нє-є.

— Алое... Апостроф, — смутно запропонував Війна.

Голод з Чумою похитали головами. Запала довга мовчанка.

Що значить «апокрустичний»? — зненацька запитав Чума, уважно вдивляючись в якісь внутрішні світи.

— Астральний, — відповів Війна. — Мені так здається.

То це не воно?

— Не думаю, — похмуро відповів Голод.

Настала чергова довга, незатишна мовчанка.

— Вип'ємо ще по одній, — запропонував Війна, опановуючи себе.

Чдова ідея.

Приблизно на п'ятдесят миль далі й кількасот футів вище Коніні нарешті вдалося вгамувати вкраденого коня й пустити його легкою риссю по пустому повітрю. На її обличчі був вираз найбільш рішучої безтурботності, коли-небудь бачений на Диску.

— Сніг? — перепитала вона.

З боку Осердя, безшумно ревучи, неслися хмари. Вони були великі, важкі й не мали б рухатися так швидко. Хмари несли за собою хуртовину, що вкривала місцевість, немов ковдрою.

Це не було схоже на сніг, що з тихим шелестом падає на землю під покровом ночі, а вранці перетворює її на сліпучу країну чудес незвичайної, неземної краси. Це більше нагадувало сніг, що наміряється зробити світ настільки холодним, наскільки можливо.

— Щось припізнився цього року, — зауважив Найджел, зиркнув донизу й відразу ж заплющив очі.

Креозот дивився на сніг зі захопленим зачаруванням.

— Ось, значить, який він, — проказав він. — Я лише чув про нього в казках. І думав, що він проростає зі землі. На кшталт грибів.

— Це якісь неправильні хмари, — зауважила Коніна.

— Не проти, якщо ми зараз спустимося? — слабким голосом запропонував Найджел. — Коли ми рухалися, я якось краще витримував цю подорож.

Коніна не звернула на нього уваги.

— Спробуй потерти лампу. Хочу з'ясувати, що тут не так.

Найджел порився в мішку й витягнув лампу.

Голос джина, доволі металевий і далекий, повідомив: «Відпочиньте хвилинку... намагаюся з вами з'єднатися». Тоді забриньчала якась мелодія — подібну могло видавати шале в Швейцарії, якби на ньому можна було зіграти. Опісля в повітрі вималювалися двері, і з'явився сам джин. Він озирнувся, а тоді подивився на них.

— Ого, нічого собі, — мовив він.

— Щось сталося з погодою, — сказала Коніна. — Чому?

— Хочеш сказати, ти не знаєш? — перепитав джин.

— Так ми ж тебе питаємо.

— Ну, я не експерт, але дуже нагадує Апокраліпсис.

— Що-що?

Джин стенув плечима.

— Боги зникли, отож... — почав він. — Згідно з легендою, це значить, що...

— Крижані Велетні, — нажахано прошепотів Найджел.

— Говори голосніше, — мовив Креозот.

— Крижані Велетні, — голосно і з певним роздратуванням повторив Найджел. — Розумієте, боги ув'язнили їх. Біля Осердя світу. Але коли настане кінець світу, вони нарешті вирвуться на свободу, осідлають свої страхітливі льодовики й повернуть колишнє царство, гасячи вогонь цивілізації, допоки світ не залишиться оголеним і