Френк Херберт - Єретики Дюни

ментатською свідомістю Теґа. «Чому Тиран дозволив родині Харконненів згайнувати стільки того, що зосталося від їхнього багатства, на таку справу? Можливо, саме з цієї причини — щоб вичерпати їх досуха».

Вартість хабарів та плати Гільдії за перевезення іксіанських виробів мусила бути астрономічною.

— Може, Тиран знав, що одного дня нам знадобиться це місце? — спитала Люцілла.

Теґ погодився, що годі заперечити потугу передзнання, яке так часто демонстрував Лето ІІ.

Дивлячись на Дункана, що сидів навпроти, Теґ відчув, як йому підіймаються волоски на карку. Було щось несамовите в цій криївці Харконненів, наче тут міг перебувати сам Тиран. Що сталося з Харконненами, які збудували кулю? Теґ і Люцілла не знайшли жодної вказівки, чому її покинули.

Ніхто з них не міг мандрувати не-кулею, не зазнаючи гострого відчуття історії. Теґа постійно дезорієнтували питання, на які не було відповіді.

Люцілла теж прокоментувала це.

— Куди вони поділися? В моїх Інших Пам’ятях немає найменшої вказівки на це.

— Може, Тиран виманив їх і повбивав?

— Я повертаюся до бібліотеки. Можливо, сьогодні щось знайду.

У перші два дні їхнього перебування тут Теґ і Люцілла ретельно оглянули кулю. Дункан, мовчазний і понурий, тягався за ними, наче боявся зостатися сам. Кожне нове відкриття викликало в них захоплення чи шок.

Уздовж стіни поблизу центру кулі були скелети, збережені за прозорим пласклом, усього двадцять один. Макабричні спостерігачі за всіма, хто проходив до машинних залів і нуль-ентропійних контейнерів.

Патрін попередив Теґа про скелети. Під час однієї з перших юнацьких екскурсій до кулі Патрін знайшов записи. У них розповідалося, що мертві були майстрами-будівничими, які звели цю споруду. Усіх їх убили Харконнени, щоб зберегти таємницю.

Загалом куля була визначним витвором, замкнутим тілом, відтятим від Часу, запечатаним від усього зовнішнього. Після всіх цих тисячоліть її бездоганні механізми досі творили міметичну проєкцію, яку навіть найсучасніші інструменти неспроможні були відрізнити від тла — землі та каменю.

— Сестринство мусить здобути це місце неторканим! — наполягала Люцілла. — Це скарбниця! Тут збережено навіть сімейні родоводи!

Та це не все, що зберігали тут Харконнени. Теґ постійно відчував, як відштовхують його начебто витончені, а водночас вульгарні речі всередині кулі. Як той годинник! Одяг, інструменти для підтримання роботи довколишньої апаратури, а також для освіти та задоволення — усе це було позначене афішованою і недбалою Харконненівською певністю у своїй вищості над усіма іншими людьми та стандартами.

Теґ ще раз подумав про молодого Патріна. Був, імовірно, не старшим за гхолу, коли потрапив у це місце. Що змусило Патріна стільки років тримати свою знахідку в таємниці навіть від дружини? Патрін ніколи не пояснював причин, але Теґ дійшов власних висновків. Нещасливе дитинство. Потреба мати своє таємне місце. Друзі, які були не друзями, а людьми, готовими глузувати з нього. Ніхто з цих компаньйонів не міг розділити з ним такого чуда. Воно належало тільки йому! Це було щось більше, ніж місце самотньої безпеки. Це був приватний Патрінів знак перемоги.

«Я провів тут багато щасливих годин, башаре. Усе й досі працює. Записи древні, але чудові, якщо опануєш діалект. У цьому місці багато знань. Але ти все зрозумієш, діставшись туди. Зрозумієш речі, про які я ніколи тобі не казав».

У древній тренувальній залі лишилися сліди того, що Патрін часто її використовував. Теґ розпізнав, що він змінив кодування зброї на деяких автоматах. Лічильники часу засвідчували години катування м’язів складними вправами. Ця куля пояснювала здібності Патріна, які Теґ завжди вважав такими незвичайними. Тут він шліфував природні таланти.

Автоматика не-кулі взагалі була особливою.

Більшість цих автоматів порушувала древні заборони на подібні пристрої. До того ж деякі з них спроєктовано для задоволень, що підтверджували найобурливіші історії, які Теґ чув про Харконненів. Біль як задоволення! На свій лад, це пояснювало непохитну моральність, винесену Патріном із Гамму.

Відраза творила власні схеми.

Дункан відпив глибокий ковток і глянув на Теґа з-над вінця чашки.

— Чого ти прийшов сюди сам, адже я просив тебе завершити останній комплекс вправ? — спитав Теґ.

— Вправи не мали сенсу. — Дункан поставив чашку на стіл.

«Ну, Таразо, ти помилялася, — подумав Теґ. — Він рвонув у повну незалежність раніше, ніж ти передбачала».

А ще Дункан перестав вживати звертання «сер» стосовно башара.

— Не слухаєшся мене?

— Не зовсім.

— То що саме ти робиш?

— Я мушу знати!

— Не надто мене любитимеш, коли знатимеш.

Дункан здивовано глянув.

— Сер?

Ах, «сер» повернувся.

— Я готував тебе до дуже інтенсивного болю певного роду, — промовив Теґ. — Це необхідно пройти, перш ніж ми зможемо відновити твою первісну пам’ять.

— Болю, сер?

— Не знаємо іншого способу повернути оригінального Дункана Айдаго, який помер.

— Сер, якщо ви зможете це зробити, я буду тільки вдячний.

— Так ти кажеш. Але можеш убачати в мені тільки ще один бич у руках тих, хто повернув тебе до життя.

— Хіба ж не краще знати, сер?

Теґ провів тильним боком долоні по губах.

— Якщо ти мене зненавидиш… не можу сказати, що я тебе у цьому звинувачуватиму.

— Сер, як би ви почувалися на моєму місці? — Поза Дункана, тон його голосу, вираз обличчя — усе вказувало на тремтливу розгубленість.

«Досі все йде добре», — подумав Теґ. Процедурні етапи складено з точністю, яка вимагала ретельної інтерпретації кожної відповіді гхоли. Зараз Дункана переповнювала невпевненість. Він хотів чогось і боявся цього.

— Я лише твій учитель, а не батько, — промовив Теґ.

Почувши суворий тон, Дункан здригнувся.

— Хіба ж ви мені не друг?

— Це вулиця з двостороннім рухом. Оригінальному Дункану Айдаго доведеться самому на це відповісти.

Очі Дункана затуманилися.

— Я пам’ятатиму це місце, Твердиню, Шванг’ю і…

— Усе. Якийсь час проходитимеш крізь стадію пам’яті подвійного бачення, але всі твої спогади збережуться.

Коли Дункан заговорив, на юному обличчі з’явився цинічний вираз.

— То ми з вами станемо товаришами.

Вклавши в голос усю владність башара, Теґ відповів, точно виконуючи інструкцію пробудження:

— Я не надто зацікавлений у тому, щоб стати твоїм товаришем. — Чіпким поглядом впився Дунканові в обличчя. — Одного дня ти можеш стати башаром. Думаю, маєш усі передумови для цього. Але я тоді давно вже помру.

— Ви товаришуєте лише з башарами?

— Патрін був моїм товаришем, а він так і не піднявся вище командира чоти.

Дункан глянув у свою порожню чашку, затим знову на Теґа.

— Чого б вам не взяти чогось випити? Ви теж тяжко напрацювалися.

Проникливе питання. Не варто недооцінювати цього юнака. Він знає, що спільне споживання їжі — один із найстаріших ритуалів творення зв’язку.

— Мені досить запаху твого напою, — відповів Теґ. — Давні спогади. Зараз я їх не потребую.

— То чого ж ви сюди спустилися?

От вони і з’явилися в молодому голосі — надія та страх. Він бажав, щоб Теґ сказав щось конкретне.

— Я хотів ретельно перевірити, як далеко завели тебе вправи, — сказав Теґ. — Мусив сюди спуститися і глянути на тебе.

— Навіщо так ретельно?

Надія і страх! Настав