Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

рідко підіймаються мертві. Ні, на хліб з маслом Буквоїди заробляють розвідданими, зібраними за допомогою мережі загиблих шпигунів, які передають усілякі плітки й не мусять підслуховувати в замкові шпарини, адже можуть просто пройти крізь стіни.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Сьогодні ввечері Боббі Вудворд лестощами випитав адресу закинутого бару, де потайки наливали спиртне, у когось, хто мав лише рештки хребта, поламану щелепу й неушкоджене волосся. Хай би скільки я випив бурбону, що залишився ще з ери джазу, забути це видовище мені не вдасться.

Щоденник Батл ера Романо часів Лети (Коледж Сейбрук ‘65)

13

Минула осінь

Дарлінґтон прокинувся після вечірки в «Рукопису» з найгіршим у житті похміллям від сорому. Алекс показала йому копію звіту, який надіслала. Вона не надто вдавалася в деталі, і, попри те що хлопець хотів бути людиною, котра вимагає суворо дотримуватися правди, він не був точно певен, що зможе дивитися в очі деканові Сендоу, якщо випливуть усі подробиці його приниження.

Він прийняв душ, приготував Алекс сніданок, а потім викликав таксі до Халупки, де мав забрати свій «мерседес». Коли Деніел повернувся до «Чорного В’яза» на старій машині, у голові розпливався туман образів минулої ночі. Він зібрав гарбузи вздовж під’їзної доріжки й викинув їх на компостну купу, потім узявся грабати листя з газону за будинком. Працювати було приємно. Будинок раптом здався надто порожнім — він уже давно таким не бував.

До «Чорного В’яза» він мало кого приводив. Коли на першому курсі запросив Мішель Аламеддін, щоб показати їй, де живе, вона сказала: «З глузду з’їхати. Скільки ж це все коштує?» Він не знав, що відповісти.

«Чорний В’яз» був давньою мрією, його романтичні вежі звели за гроші, зароблені на виробництві підошов для чобіт з вулканізованої гуми. Спочатку Деніел Табор Арлінґтон, Дарлінґтонів прапрапрадід, найняв на свій нью-гейвенський завод тридцять тисяч людей. Він скуповував витвори мистецтва й сумнівний антикваріат, придбав на нью-гемпширському озері «хатинку» завбільшки понад п’ятсот квадратних метрів, роздавав на День подяки індичок. Скрутні часи розпочалися з кількох пожеж на фабриці й закінчилися винаходом процесу, який успішно робив шкіру водостійкою. Арлінґтонові гумові чоботи були міцні, їх легко було виготовляти в промислових масштабах, але вони були страшенно незручними. Коли Денні було десять, він знайшов на горищі «Чорного В’яза» цілу купу цих чобіт, скинутих у куток, наче вони погано поводилися. Хлопчик копирсався в них, аж поки не знайшов пару, і витер з неї пилюку футболкою. Минуло багато років і, вперше випивши еліксир Гайрама й побачивши першого Сірого, блідого й безбарвного, мовби досі вкритого Серпанком, Дарлінґтон пригадав ту пару запилюжених чобіт.

Він збирався носити чоботи цілий день, гупаючи підлогою «Чорного В’яза» й місячи болото навколо, але протримався лише годину, стягнув їх і знову закинув у куток на горищі. Малому стало чітко зрозуміло, чому люди відмовилися взувати їх, щойно дістали іншу можливість зберігати ноги сухими. Взуттєва фабрика зачинилася й роками стояла порожня, як і фабрики «Гладенькі корсети»[63], заводи Вінчестера та Ремінґтона, а до них «Брати Блейк»[64] і «Карети Рустера». Подорослішавши, Дарлінґтон дізнався, що в Нью-Гейвені все завжди було так. Місто віддало свою кров виробництву, але зашпорталось на півдорозі, змучене й анемічне, через корумпованих мерів і недоумкуватих містобудівників, через невдало впроваджені урядові проекти й короткочасні вливання капіталу, на які покладали стільки сподівань.

«Це містечко, Денні», — полюбляв казати його дід, і це стало звичним рефреном — іноді сповненим гіркоти, а подекуди прихильності. Це містечко.

«Чорний В’яз» будували в дусі англійського обійстя — одна з багатьох забаганок Деніела Табора Арлінґтона, коли він заробив свої статки. Проте по-справжньому переконливим будинок став лише під старість: повільному плину часу й плющу вдалося те, на що не спромоглися гроші.

Батьки Денні приїжджали до «Чорного В’яза» й знову їхали геть. Іноді вони привозили подарунки, але здебільшого ігнорували малого. Але він не почувався небажаним чи нелюбим. Його світом був дідусь, покоївка Бернадетт і таємниче сяйво «Чорного В’яза». Навчання в школі підтримував нескінченний потік репетиторів: фехтування, іноземні мови, бокс, математика, фортепіано.

«Тобі слід навчитися бути громадянином світу, — повторював його дід. — Виховати в собі манери, міць та ерудицію. Щось із цього завжди стане в пригоді». У «Чорному В’язі» не було чим зайнятися, крім як практикуватися, а Денні полюбляв бути вправним у всьому, і не лише через нагороди, які здобував, а й через відчуття, що перед ним відмикаються та розчахуються нові двері. Він удосконалювався в кожному новому предметі, і хлопчика ніколи не покидало відчуття, що він готується до чогось, хай поки що невідомого.

Його дід хизувався тим, що має з блакитними комірцями[65] не менше спільного, ніж із тими, у кому тече блакитна кров. Він курив цигарки «Честерфілд», позаяк цією маркою його вперше пригостили в цеху, де малий на вимогу батька проводив кожне літо, і їв за стійкою в буфеті «Кларкз», де його називали Старим. Йому водночас подобалися Марті Роббінс і те, що мати Денні називала «театральністю Пуччіні». А цю його рису вона вважала грою в людину з народу.

Про приїзд батьків до містечка Денні не попереджали. Просто дідусь казав: «Бернадетт, накрий завтра стіл на чотирьох. Нероби вшанують нас своєю присутністю». Мама Денні була професоркою мистецтва епохи Відродження. Чим займався тато, хлопчик точно не знав — мікроінвестиціями, формуванням портфелів, геджуванням міжнародних ринків. Схоже було, що його заняття змінюються з кожним візитом і ніколи не увінчуються успіхом. Одне Денні знав достеменно: його батьки живуть на дідусеві гроші, а до Нью-Гейвена їх притягує бажання отримати більше. «У цьому і вся річ», — казав його дід, і Денні забракло хоробрості сперечатися.

Розмови за обідом завжди точилися про продаж «Чорного В’яза» та пожвавішали, коли до району навколо будинку повернулося життя. Якась нью-йоркська скульпторка придбала за долар занедбаний будинок, знесла його та збудувала на тому місці простору робочу студію з вільним плануванням. Вона переконала друзів приєднатися до неї, і Вествілль раптом став модним районом.

— Час продавати будинок, — казав батько Денні. — Земля нарешті чогось вартує.

— Ти знаєш, як живе це містечко, — підтримувала його мама. «Це містечко». — Довго воно не протримається.

— Так багато місця нам не потрібно. Це гроші на вітер; на