Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

Та привидові пальці міцно тримали її. — Я не розпитуватиму, присягаюсь, бо слова ці такі: тобі я вірю всупереч тобі самій і краще помру, ніж сумніватимусь».

«Краще помру, ніж сумніватимусь». Тарине татуювання. Це не була цитата з пісні якогось метал-гурту.

— «Королівські ідилії», — промовила дівчина вголос.

— Тепер ви пригадали.

Готуючись до Дарлінґтонових завдань і перших відвідин «Сувою та ключа», вона вимушена була прочитати довжелезну поему Теннісона. Їхня гробниця вся була вкрита цитатами із цього твору — так вони віддавали належне Королю Артуру та його лицарям, а їхнє сховище повнилося скарбами, награбованими під час Хрестових походів. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Вона пригадала, як ці слова відлунювали від кам’яного стола в гробниці Слюсарів.

Алекс висмикнула долоню з руки Нареченого. Отже, Тарина смерть потенційно була пов’язана з трьома товариствами. Із «Черепом і кістками» Тару пов’язував Тріпп Гельмут, з «Книгою та змією» — напад ґлуми, а із «Сувоєм та ключем», — якщо тільки дівчина не була таємною прихильницею вікторіанської поезії, — тату із цитатою з Теннісона.

Норт злегка вклонився.

— Якщо знайдете якусь річ, що належала Тарі, принесіть її до будь-якої водойми, і я прийду до вас. Тепер усі вони — наші точки перетину.

Алекс стиснула пальці, бажаючи позбутися відчуття, залишеного долонею Нареченого на її руці.

— Так і зроблю.

Вона відвернулася від привида, вкусила стручок ріжкового дерева, і рот наповнився гірким крейдяним смаком.

Дівчина спробувала проштовхнутися до східного берега, але річка хапала за коліна, і вона зашпорталась. Відчула, як її смикнуло назад, коли вона втратила рівновагу, шукаючи черевиками точку опори на дні ріки, і потягнуло до юрби темних постатей на західному березі. Силуети більше не здавалися людськими. Вони були занадто високі, занадто цибаті, руки були надзвичайно довгі й вигиналися під неправильними кутами, як у комах. Вона бачила обриси їхніх голів на тлі небес кольору індиго — носи задерлися, наче винюхували її, щелепи стискалися й розтискалися.

— Норте! — крикнула вона.

Але Норт не сповільнив кроків.

— Кінець кінцем течія заволодіє кожним з нас, — гукнув він, не обертаючись. — Якщо хочете жити, мусите боротися.

Алекс покинула спроби знайти дно. Вона повернула тіло на схід і попливла, щосили б’ючи ногами та змагаючись із течією зануреними у воду руками. Покрутила головою, щоб вдихнути; вага черевиків тягнула її до дна, плечі боліли. Щось важке й м’язисте наштовхнулося на неї, кидаючи назад; навколо ноги обвився чиїсь хвіст. Можливо, крокодили не можуть нашкодити їй, але вони можуть виконати роботу річки. М’язи заливав свинець утоми. Алекс відчула, як уповільнюється її темп.

Небо потемнішало. Дівчина більше не бачила берега, не була навіть певна, що пливе в потрібному напрямку. «Якщо хочете жити...»

Хіба ж не це було найгіршим? Вона хотіла. Вона хотіла жити, і так було завжди.

— Дідько! — крикнула вона. — Клятий дідько!

Небо над головою спалахнуло розгалуженою блискавкою. Можна трохи побогохулити, щоб освітити собі шлях. Якусь тривалу жахливу мить вона бачила лише чорну воду, а потім помітила східний берег.

Алекс попливла до нього, розсікаючи руками воду, аж поки ноги нарешті не торкнулися дна. Воно було там, ближче, ніж вона гадала. Дівчина поповзла мілководдям, чавлячи промоклим тілом квіти лотоса, і впала на пісок. Чула позаду себе крокодилів, низьке механічне гудіння їхніх роззявлених пащек. Чи не потягнуть вони її назад, в обійми води? Алекс посунула тіло ще на кілька метрів, але була занадто втомлена. Вона загрузла в піску, піщинки тягнули донизу, набивалися до рота, носа, потрапляли під повіки. Щось ударило Алекс по голові — раз, другий. Вона змусила себе розплющити очі. Виявилося, що лежить горілиць на підлозі храмового приміщення, задихаючись від багнюки, і дивиться в перелякане обличчя Доус під намальованим небом — благословенно нерухомим і безхмарним.

Тіло так несамовито тремтіло, що вона чула, як гупає по кам’яній підлозі її череп.

Доус схопила її, міцно обійняла, і м’язи Алекс поступово звільнилися від судом. Дихання повернулося до звичного темпу, проте в роті залишався смак намулу й гірких решток стручка ріжкового дерева.

— З тобою все гаразд, — заспокоювала Доус. — З тобою все гаразд.

І Алекс розреготалася, позаяк з нею ніколи нічого не бувало гаразд.

— Забираймося звідси, — спромоглася видушити вона.

Доус закинула її руки собі на плечі та з дивовижною силою підвела дівчину на ноги. Одяг Алекс був сухий, але ноги й руки були слабкими, наче вона спробувала проплисти півтора кілометри. Дівчина досі відчувала запах ріки, у горлі шкрябало, а в носі хлюпала вода, слизька, як риба.

— Де мені залишити ключ? — поцікавилася Доус.

— Біля дверей, — сказала Алекс. — Я напишу Саломеї повідомлення.

— Так ґречно!

— То забий. Давай розтрощимо вікно й надзюримо їм на більярдний стіл. — Доус на це ледь чутно захихотіла. — Усе гаразд, Доус. Я не померла. Головне. Дійшла до межі. Уклала угоду.

— Ох, Алекс. Що ти накоїла!

— Те, що збиралася. — Утім, дівчина сама не була певна, що відчуває із цього приводу. — Наречений знайде для нас Тару. Це найлегший спосіб дізнатися, хто її вбив.

— А чого хоче він?

— Хоче, щоб я повернула йому добре ім’я. — Вона повагалася. — Заявляє, наче Дарлінґтон розслідував справу з убивством і самогубством.

Брови Доус злетіли вгору.

— Це не схоже на правду. Дарлінґтон ненавидів такі гучні справи. Він вважав їх... мерзенними.

— Кричущими, — додала Алекс.

На губах Доус розквітла слабенька усмішка.

— Саме так. Зажди... то Наречений не вбивав свою дівчину?

— Каже, що не вбивав. А це не одне й те саме.

Можливо, він був невинний, можливо, хотів помиритися з Дейзі, а може, просто хотів знайти спосіб повернутися до дівчини, яку вбив. Це не мало значення. Алекс дотримає обіцянки. Якщо вже укладено угоду — з живими чи мертвими, — краще не облажатися.

Нам, можливо, захочеться чимшвидше закінчити всі справи з «Книгою та змією», і хто зможе нас звинуватити? У мистецтві некромантії є щось сумнівне, і спосіб, яким Буквоїди вирішили презентувати себе, лише посилює цю відразу. Зайшовши до їхнього велетенського мавзолею, навряд чи зможеш забути, що потрапив у домівку мерців. Утім, напевно, краще відкинути страх і забобони, натомість обміркувати красу їхнього девізу: «Усе тече, усе змінюється». Направду під цими показними шпилями