Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

гріх» жінок того ж стану laboriosi. Описані в Чорній Книзі тортури над жінками, Як виявляється, не лише спокушеними, але й зґвалтованими, чітко відображають «правду», яка міститься в цих актах.

Якщо ж мова йде про багатющі перекази, які живуть у народних вустах, то – хоча досвід людської думки навчив нас не лише толерантності стосовно цих оповідей, але й того, як за допомогою просто-таки мікроскопічного аналізу можна багато з них дізнатися, – треба визнати: в гуцульських оповідях насамперед впадає у вічі те, що одна заперечує іншу. А також, що вони непомірно перебільшують реальність та її виміри, якими користуємося ми. Наприклад, здається, що якби Довбуш зробив усе те, що йому приписують народні оповідання, якби бодай обійшов усі ті місця, розкидані по всіх Карпатах, які названі його іменем чи пов’язані з пам’яттю про нього, то мусив би жити безконечно. Але ж Довбуш мав мало часу. Вість це підкреслює, що він помер молодим, що загинув передчасно. А, може, правдивих оповідей про Довбуша взагалі немає? Чи все те неправда? Адже в обох цих випадках ідеться не лише про «правду», але й про оцінку, яка зазвичай закладена вже в самому образі.

Щоби дістатися до тієї правди, яка нас тут цікавить, ми мусимо виводити її з органічної цілості, мусимо з усього образу зробити висновки або здогадатися, що є боротьбою, битвою, що шалом або принаймні дикістю примітивних відносин, а що є злочинним і ницим. Бо, звичайно, є ще інші джерела правди і категорії оцінки, окрім судових актів та кодексу класових судів юрисдикції панів над селянами, переданої винятково міським судам. Адже з усієї правди старовіку можна було б видобути правду про опришків. З тієї правди, що зберігається у самій землі, в насінні, у стількох засіяних, але не пророслих сподіваннях і можливостях, криється у пісні й оповіді, ще досі ховається в лісах, на полонинах і в щілинах скель та міниться, наче в’юнке дзеркальце скельних потоків. Добути правду з того всього, що звичайно називається відмінністю, своєрідністю або «індивідуальною душею», а Геґель назвав конкретною загальністю. Що, без сумніву, є взаємодією багатьох чинників, які постійно діють у певній пропорції.

А для оцінки треба було б провести повторний суд над опришками. Не панський, шляхетський суд, не міщанський і не суд міфу. Для цього нам треба визначити, як порівнювати насильницькі вчинки у суспільстві давньої, первісної цивілізації, вчинки людей, які нічого, окрім лісів та гір, не бачили, як їх порівнювати з організованим насильством у суспільстві, яке керується найвищими стандартами культури. І тоді, хоча б у якості мисленнєвого експерименту, можна було б щось запропонувати для дослідження того питання, чи давні опришки доростають до височини деяких розбійників, яких вважають сучасними героями, і чи деякі герої, яких вважають розбійниками, стоять вище за опришків. Бо відомо, що розбійницькі діяння опришків, осуджені згідно з класовим кодексом, шляхетською та міщанською юрисдикцією, у більшості випадків були суворо і жорстоко покарані. Натомість за добрі та безкорисливі вчинки, за красиві, хай і хлоп’ячі чи дитинні, наміри їх винагороджує пісня та оповідь. Їм співають славу під акорди вод, вітрів та громів.

Отож суд міфу був би спрощеним (і такою є наша скромна пропозиція), коли б й інших вождів кривавих побоїщ спіткала подібна розплата – відповідно до кримінального кодексу, принаймні за свідомі та сплановані криваві дії, коли б за таке покарали хоча б тих людей, котрі робили це виключно для власної користі, заради власної жаги влади, для володіння та оруди світом. А вже тоді —хвала їм за діяння небачені, шляхетні, за високі наміри… Якщо хтось їх відшукає, якщо гори, скелі, води і сонце захочуть відізватися, відгукнутися, засяяти на їхню честь, якщо вони зволять їх запам’ятати…

Бо саме такою є дія міфу та правда міфу. Він народжується, з’являється, як будь-яка жива істота. Так, як цвіт свідчить про те, що десь ховаються корені, так і міф вказує на те, чого не видно. Він послуговується письменами лук та лісів. Виспівує у грі вод. Розбиває скелі і запалює заховане у них полум’я. І, ведучи нас за руку горами, показує нам скельні пам’ятники, названі на честь опришків.

Адже коли сам народ – разом із природою, без тиску, не награно, наче грамофонна пластинка, а невимушено, без «пропаганди», натхненний самими голосами природи, – визнає деяких опришків, бачить у них своїх героїв – то що з цим робити? Треба було б знайти сильну і геніальну пацифікаторську голову, таку ж, якими – сильними і геніальними – були руки пацифікаторів нашого краю. Таку голову, яка б додумалася, як спацифікувати нестримну, свавільну уяву гір.

Тимчасом, коли перекази невпинно снують і тчуть нитку міфу про опришків, то такий собі бідака, сучасний герой, може хіба що недовго фігурувати у друкованих історіях, сфабрикованих спеціально для нього. Але він не має доступу до Пантеону міфу! А може, його кривдять? Бо наступний розбійник його скине, назве його вулицю своїм іменем, перемалює або переплавить для себе замовлені ним пам’ятники, а книги, які його вихваляли, можна спалити або так само урочисто скинути до каналу.

Власне тому ми висуваємо скромну пропозицію – суд міфу заради порятунку героїв!

Але яким може бути мірило для розбійників і героїв, коли одні спокійно і без ризику мордують мільйони чи сидять собі, обмірковуючи нові масові вбивства, а іншим не можна було безкарно навіть захищати свою родину, свою хату, свою людську гідність, коли у них забирали хліб та свободу і вимагали тільки, щоб слухняно дали себе повісити.

Той, хто не знає правди про опришків, може нам закинути, що ми описуємо опришків у невідповідний момент. У розбійні часи, коли чи не весь світ прославляє злочин і вбивство! Коли ідеї, які начебто вказують людині шлях, схиляються перед жорстокістю. Коли пісня, ніби замурована, мовчить у кайданах, не може виступити проти насильства, навіть стогону її не чути з глибин темниці. А мистецтво і науки лижуть ноги розбійникам і розбою, наче хвостами їм вимахують.

І власне на це відповідаємо, що нам потрібен суд міфу принаймні у тій частині вироку, яка вже виголошена, що ми описуємо невідомі судовим актам виміри вчинків, та ще й такі, котрі непомітно проходять крізь сито будь-якого кодексу. А якщо говорити про криваві вчинки, то культ кривавої боротьби відповідає тільки явному опришкові, який відкрито приймає усі наслідки. І тільки опришок міг убити біса. Бо відкрив усю його безсоромність.

І куди там нинішнім розбійникам до такої честі, щоби