Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

Розслабтесь. Вам добре й спокійно. Ви тримаєте в руці щось зовсім невинне — наприклад, склянку з холодним молоком.

— Я вас благаю, — стрепенувся Бернард, впустивши на підлогу матеріалізовану склянку, — не давайте мені поживи для небезпечних асоціацій! Молоко п’ють коти, а Він же із сімейства котячих!

— Ви маєте рацію, молока нема, — поквапливо погодився Сташек. — У вас у руці квітка клеверу, ви вдихаєте його тонкий аромат…

Бернард із жахом пожбурив квітку:

— Ви штовхаєте нас на загибель! Це ж простий ланцюжок: клевер-бджоли-ведмідь, а звідси до Нього один крок!

— Відпочинь, Сташеку! — рішуче втрутився я. — А вам, Бернарде, теж не треба себе мучити. Уявляйте собі на здоров’я вашого тигра, тільки он у тому кутку каюти.

Я показав Бернардові вільний куток і якомога швидше уявив собі там клітку з легірованої сталі. Через кілька хвилин мій розрахунок виправдався: непокірна уява космобіолога матеріалізувала тигра саме в тому кутку. Жахливе ревіння струсонуло каюту, але товсті прути клітки надійно захистили нас — принаймні на якийсь час. Сташек, що втратив мову від надміру вражень, радісно ляснув мене по спині.

— Даруйте, — повернувся я до космобіолога, який винувато кліпав очима, — але буде краще, якщо ваші розважальні книги поки що полежать у мене. Замість них можу запропонувати “Геометрію чотиримірного простору” — чтиво безпечне і корисне.

Додатково відгородивши тигра стінкою із броньованого скла, я повернувся до кабіни. Ейвілеус, поки я був відсутній, помітно збільшився і витіснив з поля зору останні зірки. Його поверхня була забарвлена в основному у два кольори — жовтий та голубий. Пустелі і моря! Сто шість чоловік, які вибрали таку далеку й безрадісну планету місцем постійного проживання, мабуть, мали для цього достатньо підстав…

Автопілот почав виконувати посадочний маневр. Корабель мав приземлитись у приморській оазі — єдиній зеленій плямочці на видимій частині планети. За даними Зоряного регістру, колонія “Люкс” знаходилася саме там.

Однак стрілка бортового інтелектрометра, націленого на оазу, твердо стояла на нулеві. Ознаки розумного життя в місці розташування колонії були відсутні. Це починало мене непокоїти.

…Ми приземлились у центрі оази, на квітучій луці. Я ретельно обнишпорив інтелектрометром все поле обзору — розкішні, вище пояса, трави, купи кучерявих дерев, синюваті пагорби вдалині. Але стрілка приладу навіть не ворухнулася.

Треба було шукати. Бернард висловив палке бажання взяти участь, і я вирішив дати згоду. Тигр безславно дематеріалізувався і більше йому не докучав. Та все ж залишати Бернарда в кораблі наодинці з буйною уявою здавалось мені надто ризикованим.

Ми одягли реактивні жилети і один за одним злетіли над оазою. Бернардові я виділив для прочісування найлегшу ділянку — берег моря, а решту території ми поділили із Сташеком.

Описуючи широкі кола, я летів у напрямку до пагорбів. Оранжеве сонце стояло низько над обрієм, і луку перетинали фантастично довгі тіні від дерев. Ні будівлі, ні антени, пі навіть купи сміття — хоч я вдивлявся в окуляри-бінокль до болю в очах.

“Кавказ піді мною, один в вишині…” — несподівано прозвучало у мене в навушниках. Захоплений польотом, космобіолог потихеньку мугикав.

— Алло, Бернарде, як ідуть пошуки?

— Чудово! Я відчуваю себе птахом! А коли заплющую очі…

Я тільки тяжко зітхнув.

— Алло, алло, всі до мене! — заглушив Бернарда схвильований голос Сташека. — Курс на сигнальну ракету!

Через хвилину ми стояли поряд із Сташеком перед безладно розкиданими металевими контейнерами. їх було понад півсотні. “Розбірний будинок”, “Електростанція”, “Інструменти”, — з подивом читав я на їхніх сріблястих боках. Переважну більшість контейнерів ніхто не відкривав — вони були запломбовані.

— Ти що-небудь розумієш? — спитав я Сташека.

— Н-ні, а ти?

Ми обережно ходили поміж контейнерами, наче між поснулими бугаями. На кожному з них стояло тавро: “Колонія “Люкс”.

Що тут сталося? Чому переселенці не скористалися зі свого вантажу?

— Можна подумати, — тихо промовив Бернард, — що на них хтось напав.

— Це неможливо, — заперечив я, — на планеті нема розумних істот.

— Могли напасти звірі, — підтримав Бернарда Сташек.

— Не допускаю. Ви звернули увагу, що порожні лише продовольчі контейнери? Назвіть мені тварину, яка зуміла б їх розпізнати і відкрити!

— Це могли бути морські павукоподібні, — замислено пробурмотів космобіолог. — О, ви не знаєте, на що вони здатні!

Його погляд розгорявся пекельним вогнем, віщуючи швидке побачення з павуками.

— Дурниці! — поквапливо вигукнув я. — Казки братів Грімм! Ваша гіпотеза так схожа на істину, як… як верблюд на їжака!

Я крадькома підморгнув Сташеку: підтримай, мовляв, мене для загального добра, та він уже скипів і не помітив мого сигналу.

— Чи не зволите ви, — вишукано поспитав він, — викласти нам свою ближчу до їжака версію?

— Зараз ви її почуєте, — у відчаї пообіцяв я, відчуваючи в голові цілковиту порожнечу. — Але спершу давайте попоїмо — давно вже час.

Я відстебнув свою планшетку і уявив на ній, наче на підносі, три чашки какао з вершками та шість бутербродів із сиром. Це давало мені невелику відстрочку.

Ми з деяким острахом сьорбнули по ковтку какао. Воно виявилось цілком нормальним. Бутерброди теж не таїли в собі ніяких несподіванок.

— Отже? — вимогливо сказав Сташек, дожовуючи сир. — Кажи, ми уважно слухаємо.

Я матеріалізував собі стільчик і стомлено присів. Бернард очікувально дивився на мене, — забув, хвала сузір’ям, про своїх павукоподібних. Але відступати пізно. Доведеться висловити якусь гіпотезу. І тут мені блиснула до смішного проста думка.