Йон Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

— І «жучків» немає. Принаймні я поки що не виявив нічого підозрілого… О, а це що таке?

— А хай тобі всячина! — лайнувся О’Гир.

— Та це ж відеокамера!

Лаккей простяг руку й за провідок вийняв мініатюрний об’єктив, схожий на риб’яче око.

— На добраніч, джентльмени.

Лаккей легенько підштовхнув платформу, й вона напрочуд слухняно скорилася його наказові. Попри весь тяжкий вантаж, вона плавно ковзнула через поріг і зупинилася у передпокої. Самохідний механізм тихо дзижчав, от ніби чекав, поки. з… нього знімуть вантаж.

Тепер, коли нарешті прийшов такий довгожданий момент успіху, Артеміс неначе боявся ним скористатися. Аж не вірилося, що після всіх цих довгих місяців планувань та готувань увесь його лихий задум от-от здійсниться. За якусь хвилинку. Хоча ця остання хвилинка була найважливіша — і найнебезпечніша.

— Зніми брезент, — вимовив він нарешті, сам дивуючись: чого це тремтить його голос?

Цей момент притяг до себе всіх, мов магніт притягує залізо. Джульєтта обережно, з широко розплющеними очима підступила до платформи. Навіть Холлі зменшила оберти двигунчика свого «Колібрі» й повільно спускалася додолу, аж поки її ноги торкнулися мармурових плит підлоги. Лаккей розщібнув замок-«блискавку» й скинув з вантажу чорний брезент.

Ніхто не вимовив ні слова. Артемісові причулося, ніби десь оркестр заграв увертюру «1812 рік». Золото лежало охайно складеними осяйними рядами. Здавалося, ніби його оточувала якась аура, огортало особливе тепло, але й відчувалося також, що за ними криється таємна небезпека. Багато, багато хто ладен був пожертвувати життям, і власним, і чужим, аби тільки заволодіти тим неймовірним багатством, що його могло принести це золото.

Холлі прикипіла поглядом до шляхетного металу, мов загіпнотизована. Чарівне плем’я взагалі небайдуже до різних мінералів, бо й саме воно породжене землею. Але золото ельфи та феї люблять найдужче. Воно — найбільша розкіш, найневідпорніша зваба…

— Вони все-таки заплатили, — видихнула вона. — Мені просто не віриться.

— І мені, — пробурмотів Артеміс. — Лаккею, а воно справжнє?

Лаккей узяв один зливок і кінчиком свого ножа зняв з нього тонесеньку стружку.

— Щире, щире золото, пане, — сказав він, підносячи стружку до світла. — Принаймні цей зливок.

— Добре, дуже добре. Починай розвантажувати, будь ласка. Назад на цій платформі поїде капітан Куць.

Звучання власного імені вивело Холлі із золотого трансу.

— Артемісе! Відмовтеся краще від нього. Ще жодній людині не пощастило присвоїти ельфійське золото. А скільки було тих спроб, зі сторіччя в сторіччя! Легіон Піде на все, аби — захистити свою власність.

Артеміс зачудовано похитав головою:

— Я ж казав уже вам…

Холлі схопила його за плечі, струснула:

— Вам не втекти! Як же ти не розумієш?

Підліток холодно зустрів її погляд:

— Я зможу втекти, Холлі. Подивіться мені у вічі й самі скажіть, зможу я втекти чи ні.

Так вона й зробила. Капітан Холлі Куць зазирнула в сині очі свого викрадача й побачила там правду. І на коротку мить повірила хлопцеві.

— Ще є час, — у відчаї заблагала ельфиня. — Має бути хоч якийсь вихід! Я маю чарівну силу….

Хлопець роздратовано насупився.

— Мені прикро розчаровувати вас, капітане, але більш нічого придумати не можна.

Артеміс замовк і на мить спрямував погляд угору, до мансарди. «А що, коли?… — подумалось йому. Хіба й справді мені так уже потрібна вся ця купа золота? І хіба не гризуть мене гризоти, позбавляючи довгождану перемогу такої любої насолоди?..» Він струснув головою, примовляючи подумки: «Триматися плану. Триматися плану. Жодних емоцій».

На плече Артемісові лягла знайома тверда рука.

— Усе гаразд, пане?

— Так, Лаккею. Продовжуй розвантажувати. Хай і Джульєтта допоможе тобі. А мені треба перемовитися з капітаном Куць.

— Ви певні, що все в нормі, пане?

— Ні, друзяко, я не певен, — зітхнув хлопець. — Але вже запізно що-небудь міняти.

Лаккей кивнув головою і знов повернувся до своєї роботи. Джульєтта слухняно подріботіла за ним.

— Послухайте, капітане. Стосовно ваших чарів…

— Ну, і що ж стосовно моїх чарів? — підозріливо перепитала Холлі.

— Я маю одне бажання. Що я повинен зробити, аби ви його виконали?

— Ну, це залежить від того, чого ти бажаєш. — Холлі кинула погляд на платформу. — І від того, чим можеш заплатити.

Сказати, що нерви командувача Корча були напружені, означало б нічого не сказати. Дедалі ширші пасмуги жовтого сонячного світла пробивалися крізь синяву часового поля. Спливали останні хвилини. Останні хвилини. Голова йому розколювалася від болю. А від ядучої сигари, що отруювала його організм токсинами, той біль ставав ще нестерпніший.

— Чи евакуйовано весь зайвий персонал?

— Хіба що хтось потай прослизнув туди відтоді, коли ви питали мене про це востаннє.

— Не час для жартиків, О’Гире. Повір мені: аж ніяк не час. Є сигнал від капітана Куць?

— Жодних сигналів. Відеозв’язок ми втратили з нею ще під час здибанки з тролем. Либонь, батарейка не витримала. Швидше б зірвати з неї шолома, а то радіація спалить їй мозок. Шкода буде, якщо після всіх цих зусиль…

О’Гир повернувся до свого пульта. Там ледь помітно заморгала червона лампочка.

— Стривайте, це ж датчик руху. Перед головним входом помітно якусь діяльність.

Корч підбіг до моніторів.

— Можеш збільшити картинку?

— Без проблем. — О’Гир увів координати й довів збільшення до чотирьохсот відсотків.

Корч упав на найближчий стілець.

— Невже я бачу це все на власні очі? Чи мені ввижається?

— Та достеменно бачите, командувачу, — потішено заіржав О’Гир. — Це навіть ефектніше за той герць у рицарському обладунку.

Холлі їхала на платформі. Ще й із золотом.

За якусь частку секунди на неї накинулись рятувальники.