Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

орлиними перами і бізонячими рогами — цвіт табірної поліції і самих панів начальників? Вони привезли скаргу, і Фредді навряд чи вдасться витурити їх так швидко, як минулого разу. Мабуть, таки доведеться йому вислухати кілька довжелезних промов.

— І Шонка теж з ними?

— Авжеж. Шонка завжди з ними. Фредді, мабуть, уже потурбувався про це, бо ж він тягне за ним руку.

— То поки що до Фредді не можна зайти?

— Ні, це не так легко зробити, а навіть коли ти й зайдеш до нього, то Фредді зробить усе наперекір тобі, бо він зараз у поганому настрої. А ти можеш звернутися до когось іншого? А яка, власне, у тебе справа?

— Мені треба доповісти про свого друга Гаррі. Хазяїн уважно подивився на Токай-іхто.

— Гаррі? — повторив він задумливо. — Той, що висадив у повітря форт?

— Так, — підтвердив Тобіас, усміхнувшись.

— І оце він так довго був ув'язнений! Хіба це така термінова справа? Тоді раджу тобі поставити кілька келихів секретареві. Він випадково сьогодні тут.

— Можна поставити. Ти, мабуть, найкраще влаштуєш цю справу.

— Гаразд, зроблю вже тобі таку послугу. Давай-но цей мотлох.

Тобіас видобув документ.

— Йому треба лише розписатись, що він бачив цей папірець і нічого не має проти того, щоб Гаррі відправився до свого роду — Ведмежого братства.

— Здається, це не важко зробити. — Хазяїн узяв документ і вийшов.

Незабаром Джонні повернувся.

— Шкода, — сказав він і з жалем здвигнув плечима. — Я не застав Чарлі на його робочому місці. Треба ще трохи зачекати.

Перед будинком почулися голоси. Двері розчинилися навстіж, і в приміщення ввірвалося холодне повітря. З півдюжини озброєних, одягнених у шуби чоловіків з яскравими шарфами на шиях ввалилися до кімнати.

— Хелло, Джонні! — гукнули вони до здоровенного хазяїна, що, не поспішаючи, із свідомістю власної гідності, підвівся їм назустріч. — Ану, дай чого ковтнути! А що в тебе можна попоїсти, ти, відгодований бик? — Чоловіки з гуркотом зачовгали по дощаній підлозі. Тепла кімната, горілчаний дух і пахощі смаженого м'яса благотворно вплинули на їхній настрій; вони затупотіли ногами в такт і, сміючись, почали хором наспівувати: «Швидше, Джонні, швидше, Джонні!»

Але хазяїн зберігав цілковитий спокій. Він дістав шість келихів, поставив їх рядком на столі біля лампи і наповнив, не проливши жодної краплини. Його м'ясисті ручиська були далеко спритніші і проворніші, ніж могло здатися на перший погляд. Чоловіки підступили до столу, взяли повні келихи і вихилили горілку.

Джонні приніс чотири великі копчені ведмежі окости. Два він ніс в оберемку, як малих дітей, а два тримав у руках за кістку.

— Гей, джентльмени! Скажіть, хіба я вас годую не краще, ніж Фредді своїх червоношкірих?

Чоловіки зареготали ще голосніше. Їхній начальник зняв і кинув у куток свою боброву шапку, відкривши довге чорне волосся.

— Жане, брате мій, — вигукнув він з незвичним французьким акцентом, — саме це ми й хотіли тобі порадити! А то б прийшов наш Пітт з куцим носом і зарізав та засмажив би тебе самого. І шкода було б тебе, Жане!

Окост порізали на шматки, і чоловіки налягли на їжу. Вдруге наповнили келихи. Хазяїн по-приятельському підсів до начальника і теж заходився уминати на всі заставки.

— Жане, брате мій, — говорив, жуючи, стрункий довговолосий хлопець, — сьогодні прощання! Розумієш? Ти повинен нас гарненько почастувати!

Обличчя хазяїна невдоволено зморщилось.

— Прощання? Що це значить?

— Ех, мій любий Жане, нас звільнили. Фредді — людина бездушна. Війна закінчилась, каже він, ми, rowdies[11], йому більше не потрібні. Він ліпше сам проп'є свої долари. Він нас відпроваджує, а в книгах ще стоїть наша платня. Ох, мій любий Жане, світ дуже поганий. Фредді гадає, що червоношкіра табірна поліція обійдеться дешевше. — Жвавий балакун відрізав собі ще шматок шинки. — Але я піду зараз звідси і подамся туди, де люди кращі! — Він почав насвистувати тужливу мелодію. — Жане, брате мій, ти не знаєш Канади?

— А що, там можна більше заробити, як тут?

— Жане, ти людина без палких прагнень, в тобі немає поезії, ти наче вгодована свиня біля повного корита. Але я не янкі і не англієць. Мій батько приїхав з Франції і оселився в Канаді. В Канаді хороше, ось де треба жити!

— Так, — докинув і своє слово мовчазний Шеф де Лю. — Канада ще вільна.

Начальник раурайтерів підніс свій келих. Він зрадів, що знайшов однодумця.

— Мій червоношкірий брате, ти знаєш Канаду, мою вітчизну? Мій батько був вояжером у Канаді і торгував всілякими хорошими речами. У нього був великий човен, на якому ми перепливали через grand lacs — великі озера, — коли я був enfant[12], ще зовсім маленьким. Мій батько співав, мати моя співала, ми були завжди веселі. Всі червоношкірі були нашими братами і ставились до нас дуже приязно. В Канаді гарно живеться. Я сам не знаю, чого прийшов сюди, але, mon dieu[13], це погано. Тепер я тут, але мені тут не до вподоби. Може, мені знову повернутися до Канади? Qui?[14] Фредді — це монстр, у нього нема серця, він звільнив мене після того, як я переміг для нього сіу — «зміїв». Але ж червоношкірі — мої брати, вони люблять свободу — і навіщо я в них стріляв? — Замовкнувши, юнак знову випив, щоб втопити в горілці своє горе.

Його товариші по чарці тим часом узялися до люльок. Утворилося дві групи, що, викрикуючи і грюкаючи по столу кулаками, грали у кості і в добре-таки засмальцьовані