Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

class="book">— Може, й ні, але як йому вже несила буде всидіти вдома? Хіба я візьму такий гріх на душу — стану йому поперек дороги? Буває, що я ладна сама просити його, щоб він їхав.

— А звідки ти знаєш, що на нього тепер ще дужче, ніж досі, налягає туга?

— Ох, це з усього видно. Від середини зими він жодного дня ніде в селі не працював. Зате тричі їздив до міста і щоразу барився там. І як щось робить, то майже не розмовляє. Такого з ним раніше не було. Або ще сяде сам собі біля вікна в горішній кімнаті й дивиться на гори. І може так просидіти в неділю від обіду до вечора, а часто, як світить місяць, то навіть до пізньої ночі.

— І вже нічого тобі не читає?

— Аякже, щонеділі читає і співає мені псалми, але якось поспіхом, хіба що часом сам захопиться.

— А розмовляє з тобою?

— Інколи так довго мовчить, що я аж сплакую. Він побачить і починає говорити, але все про дрібниці, про щось важливе ніколи й слова не скаже.

Пастор кілька разів пройшовся по кімнаті, потім зупинився перед Маргіт і спитав:

— А чому ти не поговориш із ним?

Маргіт довго не відповідала, зітхала, совалася на стільці, то згортала, то розгортала хусточку в руках, нарешті озвалася:

— Я нині прийшла побалакати з вами про те, що лежить тягарем у мене на серці.

— Розкажи все, і тобі стане легше!

— Знаю, що стане легше. Я вже роками ношу сама той тягар, і мені дедалі важче.

Вона хвилину помовчала.

— Я вчинила тяжкий гріх перед сином, — сказала вона й заплакала.

Пастор підійшов до неї.

— Розкажи мені, що то за гріх, і ми разом будемо молити господа, щоб він простив тобі.

Маргіт плакала, витирала сльози, але вони знов набігали, тільки-но вона починала розповідати. Пастор намагався заспокоїти її, казав, що той гріх, мабуть, не такий уже й страшний, що вона надто сувора до себе. Проте Маргіт і далі плакала, ніяк не могла здобутись на слово, аж поки пастор не сів біля неї і не розважив її ласкавими словами. Нарешті вона поволі почала свою розповідь:

— Хлопцеві змалку жилося дуже тяжко, і він ще відтоді мріяв поїхати звідси. Потім він зустрів Крістіана, того, що тепер дуже розбагатів там, де копають золото. Крістіан давав Арне читати багато книжок, і через них хлопець став не таким, як ми. Вони цілі ночі просиджували разом. Потім Крістіан поїхав, і хлопець хотів податися за ним. Але саме тоді батько віддав богові душу, і Арне пообіцяв ніколи не покидати мене. А я була як та квочка, що висиділа качине яйце: каченя вбралося в пір’я і захотіло плавати у великій воді, а я бігаю берегом і квокчу. Навіть як сам він нічого не казав, у його піснях була така туга за чужими краями, що я кожного ранку думала: ось зараз я встану, а його ліжко порожнє.

І ось до нього прийшов лист, мабуть, від Крістіана. Хай мені бог простить, але я взяла й заховала того листа! Гадала, що на цьому й скінчиться. Аби ж то! Прийшов і другий лист, і я його також заховала. Та відтоді вони мені від ранку до вечора не сходили з думки, я все поглядала на скриню, де лежали ті листи, ніби вони могли пропалити в ній дірку. А тут хоч здурій — прийшов і третій лист! Я, мабуть, із чверть години стояла з ним у руках, три дні носила його в пазусі, все думала, віддати листа синові, чи сховати до двох перших. Але побоялася, що він може зманити від мене хлопця, то, врешті, і його сховала, не мала сили віддати. Відтоді я дня не прожила без страху. Боялася й тих листів, що лежали в скрині, й того, що міг надійти знов. Боялася кожної людини, що заходила до нашої хати. Оце ми, буває, сидимо вдвох у світлиці, а хтось чужий відчинить двері, і я вже тремчу, бо він може принести листа, і Арне побачить його. Чи піде хлопець десь у село, а мене вдома страх посідає: ану ж він там отримає листа і в ньому буде написано про ті попередні! Як Арне повертається, я ще здалеку вдивляюся в його обличчя. І господи, як я радію, коли він усміхається, бо тоді певна, що ніякого листа він не отримав.

Він тепер став такий гарний на вроду, зовсім як його батько, тільки русявіший і тендітніший. І ще має такий хист до співу! Буває, навза-ході сонця сяде на порозі та як заспіває! А тоді слухає, як пісня луною котиться між горами. І я відчуваю, що не переживу, як він десь поїде. Мені аби тільки бачити його чи знати, що він десь недалеко, аби він тільки не сумував і часом озвався до мене хоч словом, більшого щастя мені не треба. Кожна моя сльозина тоді була б сльозиною радості…

Арне трохи повеселішав, почав бувати між людьми, але саме тоді з пошти повідомили, що прийшов четвертий лист і в ньому двісті талярів! Я мало не впала там, де стояла. Що тепер робити? Листа ще можна приховати, а гроші? Я через них кілька ночей не спала, то на горище їх віднесу, то в льох за діжку, а раз у відчаї поклала їх просто на вікно, хай, думаю, знайде, що буде, те й буде! Та як почула, що він іде, то знов забрала. Нарешті я знайшла-таки раду: віддала йому гроші, сказала, що вони ще від бабусі лишилися. Він закопав їх, як і я б закопала, там вони не пропадуть. А проте тієї ж самої осені він якось увечері згадав Крістіана і все дивувався, що той його зовсім забув.

Мене аж у жар кинуло: я взяла на душу такий гріх і, виходить,