Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Тепер, коли вони, такі розчулені, сиділи один біля одного, забувши про цілий світ, і певні, що цілий світ забув про них, капітан нарешті надумав сказати:

— Продай мені свого коня!

— Я тобі його дарую, — відповів Тротта, зворушений.

«Подарунка не можна продавати, навіть ненадовго», — подумав капітан і сказав:

— Ні, продай!

— Візьми його! — заблагав Тротта.

— Я заплачу! — вперто наполягав капітан.

Вони сперечалися кілька хвилин. Урешті-решт капітан підвівся, трохи заточуючись, і вигукнув:

— Я вам наказую продати його мені!

— Слухаюсь, пане капітане, — машинально сказав Тротта.

— Але я не маю грошей! — пролебедів капітан, сів і знов подобрішав.

— Дарма! Я тобі його дарую.

— Ні! Ніколи! Я вже не хочу його купувати! Якби я мав гроші…

— Я можу його продати комусь іншому! — сказав Тротта. Він увесь аж засвітився з радощів на цю раптову гадку.

— Знаменито! — ревнув капітан. — Але кому?

— Хойницькому, наприклад.

— Знаменито! — повторив капітан. — Я йому винен п’ятсот крон.

— Я беру їх на себе! — сказав Тротта.

Він випив, і серце його переповнилося співчуттям до капітана. Цього бідолашного колегу треба врятувати! Він у великій небезпеці. Він був такий рідний Тротті, цей любий капітан Ваґнер! Крім того, лейтенант під цю годину вважав за доконечне сказати якесь добре, втішне, може, велике слово і вчинити добре діло. Шляхетність, почуття дружби й потреба здаватися дужим і готовим стати до помочі злилися в його серці, мов три теплі потоки. Тротта підводиться. Уже надійшов ранок. Горять лише кілька ламп, уже приблідлих на ясно-рожевому тлі дня, що потужно пробивається крізь жалюзі. Окрім пана Бродніцера і його єдиного офіціанта, в кав’ярні немає жодної душі. Сумні, покинуті стоять столи, стільці й естрада, на якій цілу ніч вистрибував «маріаґільфський соловей». Це спустошення чомусь викликає в уяві страхітливі картини раптової панічної втечі, що тут відбулася, так, ніби гості, перелякані якоюсь небезпекою, безладним натовпом покинули кав’ярню. Довгі картонні мундштуки цигарок упереміш із короткими недокурками сигар встеляють підлогу. То рештки російських цигарок і австрійських сигар, і вони вказують, що тут грали в карти і в рулетку й пиячили гості з чужої країни і клієнти з тутешньої місцевості.

— Рахунок! — гукає капітан.

Він обіймає лейтенанта, він довго й чуло пригортає його до своїх грудей.

— Ну, з Богом! — каже він з очима, повними сліз.

На вулиці вже був ранок уповні. Ранок у малому містечку на сході, налитий пахощами свічок каштанів, щойно розквітлого бузку й свіжого кислуватого чорного хліба, який виносили з пекарень у великих кошиках. Галасувало птаство, — то було безкрає море щебету, співуче море в повітрі. Блідо-блакитне, прозоре небо нап’ялося рівненько й низько над сірими ґонтовими дахами низьких будинків. Невеличкі селянські вози котилися м’яко, повільно й ще сонно курним шляхом, розтрушуючи навсібіч стебла соломи, торішнього сіна й січки. Над чистим обрієм на сході швидко піднялося сонце. Назустріч йому йшов лейтенант Тротта, трохи протверезілий на свіжому вітрі, що передував настанню дня, і сповнений гордим наміром порятувати друга. Не просто було йому продавати коня, не спитавши дозволу окружного начальника. Але ж це задля порятунку друга! Не просто було також, — а що в цьому житті було для лейтенанта Тротти просто? — запропонувати цього коня Хойницькому. Але що тяжчим здавалося завдання, то бадьоріше й рішучіше крокував лейтенант Тротта йому назустріч. Вже вибили дзиґарі на вежі. Тротта дістався «нового палацу», коли Хойницький, у чоботях і з батіжком у руці, налагодився сісти до свого літнього повозу. Він помітив неприродну червонясту свіжість худорлявого, неголеного обличчя лейтенанта — барву обличчя пияків. Вона лежала на звичайно блідому лейтенантовому виду, як відблиск червоної лампи на білому столі.

«Він гине», — подумав Хойницький.

— Я хочу зробити вам одну пропозицію, — сказав Тротта. — Чи не побажали б ви купити мого коня?

Запитання злякало його самого. Йому раптом стало тяжко говорити.

— Ви не любите їздити верхи, як мені відомо, ви ж пішли з кінноти. Звичайно, вам просто не до серця піклуватися про тварину, якою ви неохоче користуєтеся. Усе це так, проте вам усе ж таки може бути шкода її втратити.

— Ні! — сказав Тротта. Він не хотів нічого приховувати. — Мені потрібні гроші.

Лейтенантові стало соромно. Позичати в Хойницького гроші не вважалося безчесним, заказаним чи сумнівним ділом. Одначе Карлові Йозефу здавалося, ніби ця перша позичка відкриває якийсь новий етап його життя і що годилося б спитати батькового дозволу. Лейтенантові було соромно. Він сказав:

— Висловлюючись зрозуміліше, я поручився за одного товариша. На велику суму. Крім того, цієї ночі він ще трохи програв, щоправда, менше. Я не хочу, щоб він був винен цій тварюці, власникові кав’ярні. Позичити у вас я не можу. Так, — повторив лейтенант, — це просто неможливо. Той, про кого йдеться, вже винен вам гроші.

— Але ж вас це не стосується! — відповів Хойницький. — Його справи зі мною вас аж ніяк не обходять! Найближчим часом ви повернете мені! Це дрібниця! Розумієте, я багатий, так це в людей зветься. Я не лічу грошей. Це однаково, що ви попросили б у мене чарку горілки. Слухайте, ну що за церемонії! Дивіться! — Хойницький простяг руку, вказуючи на обрій, і описав нею півколо. — Усі ці ліси належать мені. Та це пусте, це просто, щоб вас більше не гризло сумління. Я вдячний кожному, хто в мене хоч трохи забирає. Ні, це смішно, це нічогісінько не важить, шкода, що ми тільки марнуємо слова. Я роблю вам пропозицію: я купую нашого коня і залишаю його у вас на рік. Через рік він