Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Скажеш, коли мине.

— Добре.

Він підійшов і поцілував мене в чоло. Я заплющила очі та відчула, як по щоці скотилась сльоза.

— Одужуй, Ханно.

Наприкінці січня я почала ходити. За два тижні мені дозволили повернутися до теоретичних занять. Одного разу, йдучи коридором повз клас медицини, я почула, як Ільяс і Маїна сваряться. Це було неймовірно — вони сварились!

Я ризикувала, але все ж підійшла до дверей і вирішила підслухати.

Маїна хотіла повернути мене до занять з боротьби.

— Я забороняю вам це робити, директоре Маїно. Її спина ще не оговталась. Ви зробите дівчину калікою. Як директор ви маєте тут найвищу владу, але як медик — найкомпетентніший в Сколісі я. Якщо ви зробите по-своєму, я напишу керівництву.

Напевне, Ільяс володів правом погрожувати Маїні і мав на те підстави. Бо коли я наступного ранку зустріла її в коридорі, то директорка тільки окинула мене холодним поглядом і нічого не сказала.

Однієї ночі я прокинулась від того, що хтось у кімнаті схлипував.

А я, було, подумала, дозволила собі подумати, що раз за ті дні, що я вже ходжу на заняття, Вишена нічого не каже, то з нею все добре. Що все минулось. Я навіть дозволила собі не питати її ні про що.

Натерпівшись, я дозволила собі легкодухість.

Я встала зі свого ліжка і лягла поряд з нею. Вишена розридалась ще сильніше. Я знала, що це означає.

Вона збрехала мені, коли казала, що їхні стосунки неблизькі. Виявилось, що у Сколісі процвітав чорний ринок різних трав і засобів, що мали б убезпечити дівчат від вагітності. Про це знали ті, хто цікавився. Напевне, всі, крім мене.

Вишену трави не убезпечили.

А ще — Бразд переконував її, що як їхня необачність матиме наслідки, він за неї заступиться — і тоді їй просто дозволять повернутися до життя метейки.

А тепер він навіть не дивився у її бік.

— Я сама винна, — шепотіла дівчина.

Я була з нею згодна.

— Так, ти винна. Але я їм тебе не віддам. Ми втечемо.

Вишена здригнулась від моїх слів і навіть перестала плакати.

— Ханно, ні. Ти забула, про що нас попереджала Маїна першого дня в школі? Я вже пропала. Ти помреш ні за що.

— Краще я помру за дружбу, ніж згнию такою, як вони.

Минув тиждень. Я все підготувала. Вкрала в тренувальному залі довгу мотузку — аби спуститись по зовнішній стіні з того вікна, біля якого ми зустрічались із Всевладом. То був найглухіший і найнепопулярніший куток серед вартових, який я знала.

Яка ж я дурна. Треба було обрати прохідний коридор, аби мати шлях для відступу. Але коли боїмось — ми помиляємось.

Я досі пам’ятаю ту ніч по хвилинах. Як ми крались коридорами — темними-темними. Я шкодувала тільки про те, що ні з ким не попрощалась. З друзями. З Ільясом. Особливо із Всевладом. Мені було шкода, що ми так безладно розстались.

Але яке б ми могли мати майбутнє? Настав час перестати себе обманювати. Ми з надто різних світів, і обоє — надто сильні, аби бути разом. Краще так.

Я тримала руку Вишени і відчувала, як та тремтить. Я чула її уривчасте дихання.

Коли ми минули вже всю школу і завернули за ріг, пройшли останнім коридором і дійшли до того єдиного, що було тут, потрібного нам вікна, я зупинилась.

— Вишено…

— Що?.. — видихнула вона. Те «що» багато років висітиме в повітрі поруч зі мною.

— Воно завжди було відчинене. Замка не було.

Ручки вікна було перемотано ланцюгом, на якому висів замок. Я вчепилась за нього руками і почала трясти, трясти, трясти…

З-за рогу з’явилось світло від смолоскипів. Почулось ледь чутне тупотіння — значить, дарвенхардці вже близько. На дальшій відстані ми б їх і не почули зовсім. Я подивилась на Вишену — в світлі місяця вона видалась мені блідою і прекрасною. Її очі були величезними.

Її очі виглядали приреченими. І люблячими. Такою я її і запам’ятала.

Бо то був останній раз, коли я стояла поряд з нею. Вишена раптом щось закричала до мене, здавалось, це було: «Я не повернусь з тобою в ту кляту спальню!», а тоді вирвала свою руку з моїх і вдарила мене так, що я впала головою до стіни і втратила свідомість.

Я прокинулась у своїй кімнаті. Спочатку не зрозуміла, що відбувається і що тут роблю. Зірвалась з місця — дівчата не спали. Це було незвично. За вікном щойно світало. Всі вже були одягнені.

— Очуняла!

Хтось вхопив мене за руку. Я глянула — перелякана на смерть Купава.

— Що за?!

Я глянула на ліжко Вишени — порожньо. Зіскочила з постелі.

— Де вона?! Купаво, де Вишена?!

— Її забрали, Ханно… Тебе принесли… Ми знаємо, що ти хотіла її повернути, але Вишена вдарила і ти втратила свідомість.

Ноги раптом підкосились і я рухнула на підлогу. Купава сіла поряд зі мною і пригорнула до себе. Я вирвалась і обхопила її лице руками.

— Чому ви всі одягнені?

— Ми одяглись, коли дізнались, чому Вишену забрали. Тепер