Микола Зеров - Українське письменство

центром (у 20-х рр.) були Кибинці Трощинського — «эти, — як висловлюється Куліш, — Афины времен Гоголева отца». Сам Трощинський, «дитя катерининського віку», одставний міністр юстиції, не чужий був своєрідного українського патріотизму, дуже невинного, і, слухаючи знамениту «Чайку», раз у раз заходився старечими сльозами. На його кибинецькій сцені виставлені були спеціально написані для неї комедії Гоголя-батька. Були й інші центри, і досить численні, де так само чулося часом українське слово, де чарував слух «малороссийских песен звук» і де серця «восторгом пламенели», коли співалася «древняя Чайка»; ще Шевченко, подорожуючи Лівобережною Україною, застав деякі з цих старосвітських дворянських гнізд.

Ця хутірсько-дворянська основа українського літературного життя (оскільки загалом про літературне життя тут можна говорити), не ослаблялася ні перебуванням деяких літератів-дворян у місті, їх городською, так мовити б, адресою, ні причетністю до літературного руху деяких діячів з недворянського кола. Інтереси літератів-городян (Котляревського, а надто Квітки) нічим не відрізнялися від інтересів хуторян, навіть ритм їхнього життя був хутірський, сільський. А щодо діячів недворян, то вони наскрізь переймалися смаками та уподобаннями пануючого стану, намагаючись як можна менше з ним різнити.

Народившися в тих патріархальних обставинах, з глибини побутових відносин, одбиваючи смаки провінціально-дворянської публіки, українське письменство, очевидно, на великі ідейні висоти і не могло вибитись. Народне життя, своєрідний побут народний — зміст усіх ранніх творів українських — трактувалися крізь призму поглядів, на яких ще лежала печатка XVIII в. Ці погляди диктували гуманність у відношеннях, навіть цікавість до «дітей природи», — але, розуміється, дуже далекі були від того, щоб трактувати селян, як «произведение старой истории и деятелей истории грядущей», «смотреть на них, как на временно бездействующих граждан и сотрудников общенационального дела». Ці нові настрої в 30-х рр. ще ледве пробивалися. І письменник, «бувши живим членом свого товариства, захоплював у своїй творчості простонародне життя остільки, оскільки тодішнє громадянство вимагало»: «шутка и песня для приятного препровождения времени — вот все, чего мог искать писатель тогдашний в родном быту». Отже, стимулом до письменницької праці були не ідейні якісь завдання, не поривання «зреалізувати свою громадську цінність», а просто бажання дати собі і своїм близьким приємну розвагу. Як дивився на свої українські твори Білецький-Носенко, ми знаємо; те саме відношення знайдемо і в Думитрашкова (в його присвятних гекзаметрах до «Жабомишодраківки»):

Я ж таки й досі не маю ні долі, ні справжньої туги, Іноді, може, й крізь сльози, а все-таки пісні співаю. Де ж коли й сам компоную ледащенькі вірші од скуки. От і тепер перештопав старинну Гомерову казку, Тільки довгенько не знав, де б мені віршу цю діти. А далі думаю: дам лишень я її Ф(едору) брату: Може, він єю забавить хоть діток, як сам не вподоба.

І навіть Квітка не криється з тим, що свої повісті й оповідання він писав «для одной забавы себе, веселого чтения с женою и видя, что землякам это нравится»… Отже — література для розваги, література на забаву провінціальної публіки.

Правда, ми маємо кілька заяв одмінного характеру, що свідчать ніби про інше розуміння завдань літератури. Так, Квітка при утворенні деяких літературних своїх постатей керувався бажанням «зворушити читача». І Гулак-Артемовський, пишучи свого «Рибалку», хтів «по влечению любопытства» спробувати, «нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя и слушателя смеяться, как от «Энеиды» Котляревского…» Але в цих заявах не можна вбачати стремління до рішучого, раз назавжди, відходу від примітивно-гумористичного стилю. Хіба не після чутливої «Марусі» написав Квітка свого «Пана Халявского», де на глум узяв «старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятия и все до последнего»? Хіба що інше мав на увазі Гулак у своїй пізній травестії лермонтовської «Думы»?

Це й зрозуміло. Український читач переважно живився російською лектурою, українська творчість була для нього річчю «домашнего обихода», була десертом, який він додавав до російських страв. В репертуарі кибинецького театру Трощинського комедії Гоголя, як можна здогадуватись, виставлялись поруч грибоєдовського «Горя от ума»; «Наталка Полтавка» з’явилася на сцені, як pendant до творчості російських драматургів; байки Гребінки, повісті Квітки були додатком і трохи корективом до відповідних творів росіян[43]. Пишучи в pendant і для розваги, українські автори дуже часто не почували потреби свої твори друкувати. Вони писали для себе, для знайомих, навіть у далекій перспективі не рахували на друк. Любили підкреслювати своє літерацьке аматорство, кокетувати своєю технічною непідготованістю й недосконалістю. Котляревський признається, що він «з музами не знається»; Квітка характеризує свої повісті, як речі «без прикрасы и оттушовки», писані «сплеча», безпосередні і немайстерні («еже писах, писах»), а себе — як письменника випадкового, що «непроизвольно… неумышленно попал в