Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

лірика — не спиниш, — незлобливо буркнув Головчак, перевернувся на живіт і сховав обличчя у зігнуту в лікті руку.

Човен хитнувся на повороті й мало не зачерпнув бортом води, і здалося, ніби вода сама не захотіла литися: ввігнулася, відійшла без плюскоту. Це був перший і останній поворот; що було до нього — не лишилося в пам’яті— так ніби з темряви, з небуття випливали; попереду аж за опукле видноколо слалася відполірована гладінь річки чи каналу в геометрично рівних берегах, обсаджених невідомими деревами. І не туман навкруги, а коли й туман, то якийсь неземний: не висів завісою, а був прозорий, наче повітря. Сказати б, повітря з туману, але Павло ще не спромігся на таке порівняння, воно тільки зав’язувалося в ньому, як таємничий пуп’янок. Упіймав себе на тому, що з’явився в ньому ще якийсь запобіжник; і стиснув той запобіжник горло, коли хотів вилаятись: “Чортовиння якесь! Заснути не встиг, уже кошмари…” Терпко було в горлі, наче літа з нього облущувалися й на душі свіжішало, ніби молодим він ставав і безгрішним. “Гарно як, нехай воно поспиться” — несподівано, аж на мить незручно стало, проспівало в ньому, і Павло глибоко занурив весла у воду. Вода прийняла їх без плюскоту, ніби відштовхнулася від них, і човен безшумно й плавно ковзнув уперед. І така тиша лилася з-за темного повороту аж ген за обрій і далі, що, здавалося, вся ця незнайома земля зменшилася до світу, першовідкритого в дитинстві, а небо, висвітлене вглиб соковитим, мов яблуко, місяцем, зовсім низько опустилося, ніби долоні, оберігаючи тремкий вогник од вітру, і відкрило увесь космос аж до його останньої чорної межі.

“Гарно як, — подумав Павло. — Це мені картина та навіяла… І я молодець. Не став викидати фанерку, догодив старій. Може, навіть на кухню не виноситиму картину, хоч їй ціна — копійка в базарний день. Отак би пливти й пливти, і ніяка втома не здолає”.

— Гарно як, — ніби здалеку долинув до нього голос Валентини. — Скільки пливемо, а ні кінця ні краю, так би пливти і пливти… Який туман ніжний, Павлушо! 1 видно, наче вдень…

“Зараз почнеться… — тоскно знялося в ньому, і той пуп’янок таємниці почав набухати, набухати, так що в грудях стало тісно й незручно. — “Ах, ох, ой…” Сиділа б і мовчала, не лізла в душу”.

— Яка м’яка вода! Наче й пальців не торкає. А пахне, пахне як… — Валентина сховала обличчя в долонях і щасливо засміялася.

“Все зіпсує, — вже з розпачем подумав Павло. — Навіть уві сні не відв’яжеться, не дасть побути на самоті. Бож-же ж мій, отак ускочити. А не дратувала ж колись, любив наче… Ех, сиділа б тут Алка з універмагу — та знає, коли говорити, а коли й змовчати…”

— Ти не втомився, коханий? — Давно вже вона так не називала його, і це розлютило до краю. — Я згодна пливти отак з тобою на край світу по срібній доріжці. А річка ніби в саме небо впадає…

“Втомився! — мовчки крикнув Павло. — Втомився! Сідай на весла й пливи хоч за край світу!.. Тебе тільки тут і не вистачало! Зіпсує, знівечить…”

— Давай до берега пристанемо, хочеш? Там, за деревами, певно, луки, там квіти незнані ростуть…

— Заткнись! — нарешті крикнув Павло, підхопився і сів, дико поводячи очима в темряві.

— Я сплету собі вінок і тобі вінок, будемо наче квіти великі і поховаємося в траві, — вголос докінчила уві сні Валентина.

— Приверзеться ж, — зітхнув Головчак, ще не тямлячи, де він і що з ним. — Намахався веслами, аж упрів… Який вінок, які квіти? Що за мара?..

— Коханий мій… — шепотіла Валентина, і Головчаку здалося, ніби обличчя її світиться в темряві. — Дожени мене…

“Це вже занадто… — розсердився Головчак і, аби спекатися цього кошмару, мацнув рукою довкола себе. Під руки втрапила якась баночка, і Головчак пожбурив її в напрямку картини. Певне, влучив, бо лунко відізвалося дерево.

Головчака розбудила Валентина. Стояла перед ним навколішках і торсала за плече. А він насилу очі продер, підводячи важку голову — все-таки вчадів од фарби.

— Горимо, чи що? — байдуже спитав Головчак.

— Ти глянь, що тут за ніч поробилось, — злякано дивилася на нього дружина.

Головчак чомусь зразу кинув погляд на картину. На стіні тільки мотузочок теліпався. Сама ж картина, власне, її рештки, валялася на підлозі під стіною.

— Струхлявіла і впала, то й розбилася. Диво знайшла…

— Ні, ти подивися, що в квартирі робиться!

А на що там було дивитися? Ну, цвіль зелена, аж чорна місцями, повиступала в усіх кутках, ну, стеля засиджена мухами, ну, фарба на дереві скрізь облупилася?..

— А ти іншого чекала? — буркнув Головчак. — Що тобі хороми царські подадуть?

— Таж учора тут чисто було!..

— Учора. В радості очі великі. На що ти сподівалася? Тут ще роботи й роботи…

Він ще трохи потинявся з кутка в куток.

— Розбудила, то не стій стовпом, — сказав згодом. — Отут записано, що треба ще купити, бери гроші і марш у магазин.

Валентина мовчки вийшла з квартири. Біля під’їзду на лавочці сиділо кілька літніх жінок. Серед них і Ганна Василівна.

— Доброго ранку, — привіталася Валентина.

— Доброго ранку, — відповіли жінки, а Ганна Василівна спитала:

— Ви не чули, як посеред ночі щось гримнуло?

— Ні, не чули.

Згодом, у трамваї, Валентина підслухала, як молодий хлопець казав своєму товаришеві:

— Сплю собі, а воно як гупне серед ночі. Думав, землетрус. Мало в трусах на вулицю не вискочив.

І ще багато людей чули гуркіт серед ночі. Але жоден прилад на сейсмічних станціях землетрусу не зареєстрував. А кожен, хто почув гуркіт, подумав на сусідів: мабуть, щось у них упало.

Невдовзі забули про цю історію і Головчаки.

Марк Дерезен
КАЗКИ

Ось уже двадцять земних діб кружляв зореліт навколо голубої планети. Далеке і рідне для зоряних пілотів сонце — Еліолу — вже давно не реєстрували навіть найчутливіші прилади корабля. Інші прилади збирали дані про голубу планету, і навіть пластикові доріжки в напівкруглих та еліпсоїдних коридорах були завалені мотками магнітних записів із розшифрованою і нерозшифрованою інформацією. Нарешті в кают-компанії корабля зібралися всі члени експедиції.

Командир сказав:

— Інформації маємо достатньо, але розшифровується вона важко, повільно. Ми лише частково вивчили одну з численних мов аборигенів, причому поки що не змогли проникнути в суть основних понять. Які будуть пропозиції?

Члени екіпажу мовчали. Командир з надією подивився на Астронавігатора:

— Що скажеш ти?

— Ми про планету знаємо надто мало, щоб уявити життя її мешканців, — сказав Астронавігатор. — Потрібне безпосереднє вивчення. Але його важко буде