Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

— Ну, там його в обиду не дадуть. А тебе за що сюди?

Домініка не знала, що казати: їй було соромно.

— Ну, якщо не хочеш, не говори.

— Мене... — Домініці захотілося сказати: вперше і собі пояснити, за що, що сталося.

— А-я-яй, — сказав літній санітар, вислухавши її, — і за це тебе запроторили? Та я б за такі справи цю твою сусідку вбив би.

— Я знаю, мені не треба було його так бити, я це з відчаю, таке життя у мене нескладне.

— Так, життя у тебе не позаздриш. Ну нічого — у тебе все попереду, ти молода. Це все як сон буде, вийдеш — забереш ти свого синочка, і будете жити, будеш його любити.

— А скоро мене випустять?

— Я не знаю, який тобі діагноз поставили. Але у нас раніше, як за місяць, нікого не випускають.

— Цілий місяць! — вигукнула Домініка.

— У нас роками тут лежать.

— А чому мене тримають? Ви ж бачите — я нормальна.

— Я-то бачу, але докторам, як кажуть, видніше. Закон такий. Нічого не поробиш, доча, треба терпіти.

— Мені тут дуже самотньо.

— А ти спілкуйся побільше — тут не всі ідіоти. Разом — воно веселіше. А там, дивись, і випустять тебе.

— Я боюся — поруч он лежить якась страшна стара.

— А, ця зовсім без розуму, з нею тобі нема чого спілкуватися. Ти заговори з однією, другою — відразу видно, хто: на обличчя дивися, на очі — щоб очі не бігали, лице не гримасничало, ну і думки щоб чіткі. Якщо відчуєш, що кудись заносить людину — краще подалі. Тут, доча, — темний ліс: не тільки для тебе, але і для самих лікарів. Спробуй залізь до людини в мозок — що у неї там заховано, що вона собі думає? Один ось нещодавно, з чоловічого відділення, ходив-ходив, тихий такий, сумирний, потім відкрутив у їдальні, коли ніхто не бачив, ніжку від стола, залізну, і запхав вночі своєму сусідові в рот наполовину. Ось такі-то справи, доча, пора мені. А ти тримайся.

— Ви зовсім йдете?

— Я чергую через три дні. Через три дні знову буду.

І літній пішов до крайнього ліжка, де годували наступну хвору.

Домініка немов би прокинулася по-справжньому: озирнулася ще раз навколо. Її зовсім перестав мучити страх — було просто дуже тоскно. Пройшли санітари з тарілками. Крикнули тим, кому дозволено було ходити по палаті, йти їсти. Їдальня була тут же, в ніші палати, відгороджена занавісками, вихід з палати охороняв санітар, який там постійно чергував.

То хто ж вона? — ненормальна, божевільна для всіх, хто має тут владу. І — зрозуміла самій собі! Ні, вони ніколи не збагнуть, навіть цей літній, що вона відчувала, коли била Торвіга мотузкою. Як легко їм вирішити її долю, дізнавшись, що вона засовувала сина в сміттєпровід, як все просто для них! А вона і зараз знає, що це було потрібно: так, потрібно! потрібно! Вона не хотіла йому зла...

— Торвігу, пам’ятаєш, колись я лежала в психлікарні — ти повинен пам’ятати, ти приходив до мене. Ми сиділи в такій глухій кімнатці з єдиним заґратованим вікном. Ти плакав і вперше в житті просив у мене вибачення. Ти ніколи до цього не любив мене.

— Я пам’ятаю, дуже невиразно, — Торвіг підійшов і поклав матері руку на плече. — Ти краще не згадуй, мам. Нам пора збиратися. Батьки Регіни вже чекають.

— Так-так, Торвігу, зараз. Я тільки... зараз, одну хвилинку.

Вона заплющила очі, і ліва її щока почервоніла від ляпаса.

— Стривай-стривай, панянко. Ти навіщо дитинку четвертувала?

— Я... я... не бийте мене!

— Ти щось сказала, мамо?

— Я? Нічого. Я зараз, зараз, Торвігу.

Вона знову заплющила очі — прислухалася до звуків за стінкою: стукнули залізні двері нагорі, якийсь шум, щось загуркотіло, промчало, наростаючи, мимо, щось страшне, чуже — вона кинулася бігти, подалі від сміттєпроводу, в свою квартиру, начебто доля передумала, повернулася, женеться за нею по п’ятах, — все! двері захряснуті, притиснуті спиною і потилицею з внутрішньої сторони: нікого не впустити, нікого! — Її світ, її держава.

— Мамо...

— Так, йду.

Домініка піднялася, змучено посміхнулася: Торвіг зав’язував біля дзеркала краватку. Він ніколи не буде там — на сходовому майданчику, ніхто ніколи не буде там з нею. Її