Мирон Козак - Дворіччя. Книга українця

на сході України. Він там — єдиний з нашого села. То чи не годилося б вашій християнській пастві взяти під опіку його сім’ю?

Отче, а чого навчилася у вашій церкві ота дворічанка, на подвір’ї якої зараз відкидає широкою лопатою сніг «гіперсексуальний», удвічі старший за неї, італієць Бруно?

Новітнє остарбайтерство

«Ви кажете, час минає? Час стоїть. Минаєте ви!»...

Біблійний мудрець знав, що час стоїть. Але як змінюються часи!

Колись дворічан насильно вивозили як білих негрів у Європу, а тепер вони добровільно туди їдуть у пошуках кращої долі.

Одна дворічанка таку «долю» знайшла в Італії. Зовуть її новітнє щастя Бруно. За віком він у батьки їй годиться. Ось вони удвох про щось перемовляються італійською мовою. Не конче знати ту мову, щоб зрозуміти, що йдеться про щось не вічне, а дуже земне, на рівні «поїмо-поспимо».

Їсти і спати ця інтернаціональна пара буде у батьківській хаті тої дворічанки. А її колишній чоловік Іван їстиме і спатиме один-однісінький на тому ж подвір’ї — у літній кухні.

Колись влітку він, зовсім спантеличений, прийшов до мене, коли я навідався з Луцька до батьків. Так і так, каже, як маю далі жити? Моя хоче відібрати у мене хату, приперлася з Італії з якимось хряком...

І що я мав порадити моєму односельчанові? Сказати, що майно у випадку розлучення ділиться навпіл? Спитати, що сказали мамі дві його дочки, які жили з Іваном у Дворіччі, поки їх мама волочилася десь на чужині з італійцями? Хата-то її батьків, а сучасним донечкам — аби гроші і розваги (яблучка від яблуньки недалечко котяться).

...З часу тої нашої гіркої розмови минуло декілька літ. Івана в селі позаочі вже зовуть «Бруно». А сам Бруно, як ні в чім не бувало, ходить зі своїм українським «коханням» до нашої церкви. Якому богу вони там моляться?

...Древні застерігали: вибираючи Богів, вибираєте долю! Читаючи п’ятикнижжя Мойсея, жахаєшся, яким жорстоким, немилосердним і мстивим є іудейський Елогім-Ягве-Саваот...Євреї схильні бачити у своїх богах одні лиш погрози, силу і владу. Вони пізнають мозком, а не серцем. І тому з трупа калмико-єврея Леніна большевики вийняли і заспиртували саме його мозок. (Поляки ж — слов’яни! — привезли з Франції серце Шопена! Про його полонези вони казали: «Ножі в букетах троянд!» Польські патріотичні ножі...)

Наші мудрі предки вважали себе дітьми та онуками Божими. Владики всього Творіння бачилися їм милостивими, добрими і радісними. Уявлення, діаметрально протилежні іудейським! Український Бог — не суворий учитель і каратель, а благовоління і довготерпіння Природи, вічна Сила, яка надає життю радість Буття, благословляє усі наші добрі помисли і діла. Знову згадаймо Шевченкове: «...збрешуть люде. І візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог, карать і миловать не буде: ми не раби його — ми люде!»

...Мудра Природа скрізь і завжди сміється над закостенілою догмою. Непересічний приклад такої істини є і в Дворіччі. Тільки-но вийшов із нашої крамнички, чую гукає мене хтось:

— Миросю!..

Зі свого подвір’я то так кличе мене дворічанин Євген Бойко, добрий батьків товариш.

Український прадід кличе українського діда!

Виявляється, він майстрував собі щось у своїй маленькій столярній майстерні і ненароком розбив шибку у вікні. Треба засклити (вуйко Євген знає, що після служби в армії я працював склярем у тресті «Главмосстрой»). А я знаю, що його онук добрий майстер і засклити вікно для нього не проблема. Але нічого про це не кажу, а беруся за роботу сам, бо добре знаю, що кажуть сучасні діти батькам, а онуки дідам: «не маю часу»... Правда, коли скажеш їм, що треба приїхати за сумкою з продуктами, а ще краще за дідовими грішми — то час у них знаходиться завжди.

...Поки вставляю нову шибу у вікно майстерні вуйка Євгена, розпитую його про приємне — про сина Ігоря. Він ним гордиться. Аякже: Ігор закінчив у Львові духовну семінарію, а потім і консерваторію, знає декілька мов, довгий час був дияконом у соборі Святого Юра, його прекрасний голос звучав на весь світ з трансляцій богослужінь під час візиту в Україну Папи Римського Івана Павла II (поляка Кароля Войтили). Він би дуже високо піднявся в церковній ієрархії, якби не та сама сила матінки-природи.

Вуйко Бойко не раз розповідав нам з батьком, як довго і непросто він переконував свого сина Ігоря одружитися. А той і слухати не хотів — буду служити одному Богові і все!

Невідомо, як би склалось Ігорове життя, якби якось не почув він у церковному хорі один дівочий голос і не побачив одне дівоче обличчя. Від того чарівного видіння всі його найтвердіші переконання, кажучи словами нашого гімну, згинули, як роса на сонці. Зараз Ігор та його дружина Марта вже мають четверо дітей. Правда, він досі лише диякон, бо церковні закони (целібат!) не дозволяють одруженому досягнути ієрархічних вершин. Не відаю, як сам Ігор, але його батько зовсім цим не переймається — він дуже щасливий, що має у Львові аж чотирьох онуків.

Арістотель-мудрець Олександра навчав І такий у альбом йому вірш написав: «Більш ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя — жіноча краса. Ані мудрість, наука, ні старші літа Не дають проти неї міцного щита. Се я сам дослідив. Лиш мертвець та сліпець Може буть проти неї надійний борець».

Це з «Притчі про красу» Івана Яковича Франка...

У довірливій автобіографічній манері Папа Римський Іван Павло II (Кароль Войтила) розповідає у своїй книзі «Вставайте, ходімо!» про своє служіння Богові. Не оминає й тему священства і целібату:

«Неодружений стан дає повний шанс. Священик,