Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати

class="p1">Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе мм<чь примарне срібло, і будило спогади про дитинство їв |іі:ідв’яне свято.

І'.лізабет пригорнулася до Гребера.

* Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вни-Н і І І нмемо в його суть.

— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польма-ін>иу книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну по-цірож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом. краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди і псе надолужимо.

— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?.

Гребер розкрив книжку.

Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про 11 г в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони мас-* упали світло. Швейцарія повинна виконувати цей уль-інматум.

— Чому?

— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки *інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли нидію освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось

чому.

— Отже, і цьому кінець.

— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точні-і іпько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.

— Про Німеччину теж ні. {

— Про Німеччину тепер теж ні.

Вони почали гортати книгу.

— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?

— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.

— Локарно. Це тут була велика конференція на за-

нст миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати ноєн? ___

— Здається, тут.

— Не довго ця ухвала протрималась.

— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церк-ни. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.

— Так. А як це місце називається?

— Порто Ронко.

— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла.'—Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.

Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.

Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко' почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».

Елізабет поворухнулася.

— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи

полетіли далі? І

— Це не літаки.

Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.]

— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.

— А чи не зарано ще для грози?

— Для неї законів не існує.

Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.

Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.

Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.

За півгодини дощ перестав.

— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?

— Праворуч.

Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укла-; дала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Еліза-(ігт насторожилася і звернула вбік — туди, де працюва-ми робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гре-оі'р помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це пули в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.

— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут оборонено ходити.

Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.

— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?

Лаючись, есесівець підбіг до них.

— У чім річ? — запитав Гребер.

— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?

Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; віч знав, що вона не вернеться.

— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.

— Що? Припинити розмови!

— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?

— Що?

Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.

— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.

— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?

Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».

— У мене не просто документи, а дуже добрі докумен-ї и, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбан-фюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.

Есесівець іронічно зареготав:

— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?

— Фюрер ні.

Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гро бер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження,

— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?

Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.

Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Меіп він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жалі, вашої брошки. -

Елізабет уже обійшла всіх.

— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли цс заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.

Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч,

— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?

— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.

— Гаразд, — сказав обершарфюрер з