Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

— Алику, зніми мокрі труси.

— Толю, оддай йому м'яч, Толю! Це ж не твій м'яч, це його м'яч.

— Яшо, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш... За вредність...

— Фаню, ти знов насипала пійтсу в мої черевики! Ану висип зараз же!

— Мамочко, ну з'їж яєчко! — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти — одвертає кирпу і кривиться — не хоче.

— Мамочко, ну з'їж, я тебе прошу! — благає тьотя.

А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:

— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.

Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав: «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати...»

То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили... Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад... Ми б його вмить — раз! — і будь здоров... І у «Вечірньому Києві» на другий день заголовок: «Юні герої з Васюківки».

— З «Вечірнього Києва» якраз цікавилися вчора,— почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.

— Все розпитував про роль царя,— вів далі кругловидий.— Ні, каже, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.

— Правильно,— підтримав «гачкуватий». — Ніколи не можна розказувати зарані. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов'язання, а потім... пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?

— Так-так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли «гачкуватий» одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:

— К чорту!

Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть «ні пуху ні пера», треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.

Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:

— Ух ти! Годинника забув зняти!

Обернувся, побачив нас:

— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися.— І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.

— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!

— Де?

— Де?! — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.

А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого-небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалі... ну, одним словом, утопленика.

— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого утопленика не було видно.

Тоді ми кинулися навкарачки — і між ногами, між ногами — як собачата... Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Раз! Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.

— Давайте тепер я,— змінив гостроносого кремезний, аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він відчував себе дуже ніяково, що не він врятував утопленика, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний...

Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було «виколото» серце, пробите стрілою, і під ним текст: «С юных лет счастья нет»...

Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпі гомоніли:

— Такий молодий!

— От горе!

— А як же це сталося?

— Кажуть, заплив за буйок і там його чи корчі схопили, чи що!

— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!

І раптом утопленик розплющив очі... У натовпі збуджено загули.

Утопленик підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому, втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:

— Та він же випивший!

Рятувальник теж нахилився до утопленика:

— Авжеж! Тхне, як з бочки!

— Ах ти ж чорт!

— Ну й сучий син!

— І полізло, п'яне, у воду, щоб йому!..

— В таку спеку пити — то смерть!

— Ото тобі й корчі.

— Такий молодий! — чулося звідусіль.

Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному

«утопленикові», дивився-дивився на нього, а тоді звів руку — ляп, ляп! — його по пиці