Мирослав Іванович Дочинець - Вічник

За вечерею розповів Чану Бао про свою притичину.

«Вона втомилася, – розраяв мене китаєць. – Таке трапляється. Нічого, завтра буде як нова».

«Ні, не буде», – подумав я з незнайомою полегкістю.

Чан Бао поворожив над моєю зброєю, і вона знову била сильно і точно. Та я до неї більше не торкнувся.

«Буває, що мисливець живе, а стрілець помирає в ньому. – Буває...» – мружив пергамент повік Чан Бао чи то від диму, чи то від жалости до мене.

Я добув у тайзі до кінця місяця і з першим вивозом шкур дістався до моря. Цілий день обникував крихітний порт, а коли посутеніло, присів коло руїн маяка. Старий доглядач варив юшку на камінному приступі.

«Древній маячок був, – гугнявив дідо. – Ще люди Дежнева клали. А тепер норд-ост покришив його на крупи. Мушу живим вогником блимати, доки не знайдеться майстер, аби новий змурував».

«Я б міг», – вирвалося в мене.

Назавтра челядник з портової контори сам мене знайшов.

«Берешся маяк мурувати, то муруй. Що для сього треба?»

«Лопату й цемент», – сказав я.

«А матеріали?»

«Хіба мало тут каменю й піску? І дерева скільки мореного мокне у воді...»

Так я підрядився муляром. Колись у магаданській відсидці помагав полоненим німцям будувати вокзал. Добра була школа.

«Хоч олівцем черкни якийсь проект для порядку», – просив начальник.

На стіні висіла картинка, видерта з часоцису – вітрячок у степу.

«Можу ось такий маяк вам вимурувати, – сказав я. – І електрику не треба підводити. Сам собі накрутить – вітру тут вистачає».

Начальник вилупив очі:

«Валяй, колі нє шутіш».

Я не фіглював. Я ревно тулив камінь до каменя, зшиваючи зернистий граніт з чорними, облизаними морем/валунами і білим мармуровиком. Вежа росла, ряхтіла на сонці, як рахат-лукум. Наспів час і для електричного приводу. Колись у Котласі ми майстрували динамо-машину з естонцем Ярве, і я добре затямив оту роботу. Тепер відтворив її сам. До оглядового містка настелив східці з модрини, її наприбивало до берега цілі тераси. Лопасті вітряка я оббив мідними пластинами і на кожному рамені закріпив ліхтар. Се була моя маленька хитрість. Проти сонця розкрилля вітряка сяяло золотим хрестом. А вночі... вночі моряки перепитували, що то за хрест світиться над бухтою Анни? І начальство телефонувало з центру, тривожно цікавилося. Йому пояснювали: який хрест, то лопасті вітряка, що сам себе освітлює. «Рацпрєдложеніє».

Моїх зверхників у порту хвалили, а мене потягли в Мурманськ. Адмірал у золотих погонах показав на кам'яний обрив:

«Вимуруй і мені такий маяк, аби я в безсонні ночі міг його бачити з сього вікна».

На столику лежала шахівниця.

«Якщо бажаєте, він буде схожий на сю туру», – сказав я.

«Бажаю», – радів він, як дитина.

І я вивершив для нього таку вежку, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило.

Мене, чи то пак мої руки, передавали з рук у руки. Я вгадував забаганки морського панства і робив для них цяцьки. Вони змагалися у вигадливості, щоб якось вирізнити свій сірий, закурений портовий терен. Хтось замовляв маячок-факел, хтось – бочечку, хтось – гармату, хтось – ліхтар, хтось – яблуко, хтось – рибку чи ще якусь химеру. Нерідко вони просили примуцувати табличку «Маяк такого...» Іменний маяк.

Для них то була розвага, а для мене робота. Не гірша і не ліпша за инші. Та головне – вільна. Я все робив справно, розтікався уявою і вправлявся в майстровитости. Жоден мій рукотвір на морських кручах не повторювався. Та була в них одна спільна і на перше око малопомітна ознака – хрест. Я викладав його в мурі з осібного слюдовика, що в суху погоду сірів, як і инше каміння. Зате зволожений морським вітром чи дощем, виразно проступав на стіні хрестом. Се добре помічали моряки й рибарі.

Злостивці казилися, та що могли вдіяти, коли під час накликаних інспекцій кам'яниця звично сіріла. А відтак, обдута солоним бризом, знову відкривала очам хрест – і мандрівці зворушено підносили до чола триперстя.

Я мандрував країною, як вільний маляр. Мав дах над головою, свіжу рибину на столі і нескінченну музику моря у вусі. Що ліпшого може багти людина без імени, без житла і родини? Так я дістався до Маріуполя. І одного прекрасного дня навідав мене темновидий, неголений чоловік.

«Вам поклін від Захаріоса», – оголосив він, не вітаючись.

«Від кого?» – не вірив я його голосу.

На складеному папірці тремтіли рядки, написані кепською російською: «Дорогий брате, вже чотири роки я марно шукаю тебе. І тут помогло незрадливе море. Бо морем і новини швидше ходять, ніж суходолом...»

Захаріос писав, щоб я цілком довірився чоловікові з листом. Він усе залагодить, аби допровадити мене до Греції. Бо його, Захаріоса, судна стало возять звідси метал. І щоб я ні мить не сумнівався. Це ж так просто – побачитися за якийсь тиждень-другий...

Замаячив і мені вдалині нечеканий маячок. Я зважився, бо що мені було втрачати? Ніщо не прив'язувало тут, а надто серце. Я був кріпаком (все ще без документів) при посадовцях Морфлоту, потураючи їх дорослим бавкам. Так діти з піску ліплять замки, а сі моїми руками ліпили собі пам'ятнички.

Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час від клопотів для справ, що дають духовну розраду. Роби не з утомою, не через силу, а з душею. Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами. Немає значення – кому. І тоді твої насущні труди сповняться новим змістом, новою легкістю і ти утвердиш себе на своєму місці.

На землю Кріта я ступив у серпневий підвечірок, і охристий пісок обпік мені ступні. Тоді я ще не знав, що земля може бути такою гарячою. А люди такими усміхненими.

Мене прийняли, як сина. Ні, краще, бо з синами так не церемоняться. Родинний маєток Захаріоса просторився в селищі Гувес, неподалік від головного порту Іракліон. Там Захаріос ладнав свої корабельні справи, а батько був настоятелем собору Святого Тита. Той праведник проповідував тут зі святим Павлом, який благословив його закласти на острові Зевса перший християнський храм. Порядкувала в домі молодша сестра мого колимського побратима Платонида. Жінка з іскристим оксамитом в очах, лискучим волоссям і розкішним, як арфа, станом. Такою я ввижав собі Пенелопу. Платонида кілька літ тому