Джером Клапка Джером - Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]

стариган. — Хай би їх чорт забрав, усіх отих, що на небо пнуться. Грім мене побий, як у пеклі компанія не буде веселіша.

Нас перебила якась сердита розмова в касі. То вернувся Джек і вже страхав поліцією якусь перелякану жінку. Вона, видно, помилилась і принесла проценти на день пізніше, ніж слід. Спекавшись її, Джек увійшов до вітальні. В руці він тримав годинник, через який і виникла суперечка.

— Воістину ласка божа безмірна, — сказав він, милуючись годинником. — Адже ж цей годинник коштує в десять разів дорожче, ніж я під нього позичив.

Він відіслав батька назад у касу, а матір — на кухню готувати йому чай, і ми якийсь час сиділи вдвох і розмовляли. Те, що він казав, здавалось мені чудною сумішшю самовихваляння, прикритого тоненькою запоною самоупослідження, приємної впевненості, що він забезпечив собі тепленьке місце в раю, та не менш приємної впевненості, що більшість інших людей такого місця собі не забезпечили. Розмовляти з ним було нудно, і я, нібито згадавши про якесь ділове побачення, підвівся й почав прощатись.

Він і не пробував мене затримувати, але видно було, що йому аж кортить щось мені сказати. Нарешті, видобувши з кишені якусь церковну газету й тицьнувши пальцем у одну шпальту, він промовив:

— Сади господні вас, мабуть, зовсім не цікавлять, сер?

Я глянув на ті рядки, що він показував. На початку списку жертводавців на якусь місію в Китаї стояло: «Містер Джон Баррідж — сто гіней».

— Ви багато жертвуєте, містере Баррідж, — зауважив я, повертаючи йому газету.

Він потер свої великі руки й відповів:

— Господь віддасть сторицею.

— І про всяк випадок треба мати письмове потвердження, що аванс внесено, еге? — додав я.

Він пронизав мене поглядом, але не відповів. Потиснувши йому руку, я вийшов.

Забудькуватий

Ви запрошуєте його до себе на обід у четвер; прийде кілька чоловік, що хотіли б із ним познайомитись.

— Тільки не переплутай і не з’явись у середу, — попереджуєте ви, пам’ятаючи про давнішні непорозуміння.

Він безтурботно сміється, розшукуючи по всій кімнаті свого записника.

— Середа відпадає,— каже він. — Я в цей день маю малювати ескізи костюмів на прийомі в лорд-мера, а в п’ятницю від’їжджаю до Шотландії, щоб устигнути на відкриття виставки в суботу. Гадаю, цього разу все буде як слід. Але куди, в чорта, він подівся — мій записник? Та нічого, я запишу ось тут, бачиш?

Ви стоїте поряд і стежите, як він позначає день візиту на великому аркуші поштового паперу і пришпилює його над своїм письмовим столом. Після цього ви заспокоєно виходите.

— Сподіваюся, він не забуде, — кажете ви дружині в четвер, передягаючись до обіду.

— А ти певен, що він тебе зрозумів? — підозріливо запитує вона. І ви маєте таке відчуття, що, хоч би що сталося, провина впаде на вас.

Восьма година, зібралися всі гості. О пів на дев’яту покоївка таємниче викликає з кімнати вашу дружину й повідомляє, що в разі дальшої затримки куховарка скидає з себе всяку відповідальність.

Повернувшись, дружина натякає, що як взагалі обідати, то вже нема чого зволікати. Вона просто не сумнівається, що ви тільки прикидаєтесь, ніби його чекаєте: було б чесніше й мужніше відразу сказати правду, що ви забули його запросити, та й годі.

Коли подадуть суп, ви починаєте розповідати різні історії про його забудькуватість. З появою на столі риби порожній стілець неначе кидає похмуру тінь на всіх присутніх, а за ростбіфом розмова переходить на померлих родичів.

У п’ятницю о чверть на дев’яту він підлітає до ваших дверей і завзято дзвонить. Почувши знайомий голос у передпокої, ви виходите назустріч.

— Пробач, що я спізнився, — весело гукає він. — Йолоп-візник запроторив мене на Альфред-плейс замість…

— А чого ти, власне, заявився? — уриваєте ви це красномовство, аж ніяк не захоплені його появою. Ви з ним давні приятелі, отож можна говорити без фальшивої делікатності.

Він сміється і плескає вас по плечу.

— Як чого, мій любий? Обідати! Я помираю з голоду.

— Ну, в такому разі ти тут нічим не поживишся, можеш подаватись куди-інде, — бурчите ви у відповідь.

— Що за чортівня? — дивується він. — Ти ж сам запрошував мене обідати!

— Запрошував, але на четвер. А сьогодні п’ятниця.

Він недовірливо витріщає на вас очі.

— Тоді чого ж це в голові у мене застряла п’ятниця?

— А того, що твоя голова така: в ній неодмінно застряне п’ятниця, коли треба четвер, — пояснюєте ви. — Я гадав, що сьогодні ти їдеш в Едінбург.

— О боже! — вигукує він. — Та звичайно ж! — І без дальшої мови він вилітає на вулицю й гукає той самий кеб, яким щойно приїхав.

Повернувшись до кабінету, ви уявляєте собі, як Він до самої Шотландії їде у фраку, і зловтішно думаєте, що завтра вранці він пошле готельного швейцара до крамниці купувати готовий костюм.

Ще гірше буває, коли він сам виступає в ролі господаря. Пригадую, одного разу був я в нього на яхті. О першій годині дня ми сиділи вдвох на кормі, звісивши ноги у воду; було те десь так напівдорозі між Уоллінгфордом і Дєйським шлюзом — околиця там малолюдна. Коли це з-за повороту річки вигулькує два човни, і в кожному по шестеро чепурно вбраних людей. Побачивши нас, вони заходились розмахувати хустинками й парасольками.

— Ти бачиш, до тебе вітаються, — сказав я.

— А тут так заведено, — відповів він, навіть не обертаючись у той бік. — Це, мабуть, якась компанія, що їздила в Абінгдон на гулянку.

Човни підпливли ближче. Коли вони були ярдів за двісті від яхти, літній добродій з першого човна підвівся й щось гукнув до нас.

Почувши цей голос, Маккей так здригнувся, що мало не впав у воду.

— Боже мій! Я зовсім забув!

— Що ти забув? — запитав я.

— Та це ж Палмери, й Греми, й Гендерсони. Я запросив їх усіх на сніданок, а на яхті ані крихточки їсти — тільки дві баранячих котлети й фунт картоплі. А я ще й хлопця-служку відпустив до вечора!

Іншого разу, коли ми з ним снідали в ресторані «Гогарт-молодший», до нас підійшов наш спільний знайомий, такий собі Голярд.

— Що ви маєте зараз робити, друзі? — поцікавився він» підсівши до нашого столика.

— Я лишуся тут і писатиму листи, — відповів я.

— Якщо у вас вільний час, їдьмо зі мною, — запропонував Маккей. — Я везу Ліну в Річмонд. — Ліна була тією його нареченою, про яку він пам’ятав. Як з’ясувалось опісля, в той час Маккей був заручений з трьома дівчатами відразу, але про двох інших він тоді зовсім забув. —