Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

відразу в кількох гостей була менструація, і вранці мене вигнали з роботи через кілька тампонів, які не втопилися у дитячому туалеті. Друг з Америки передав мені дорогу футболку. Через нього працівники американського

посольства цілий місяць не видавали віз нікому з Франківська. Він, за рекомендацією авторитетної особи, домовився з ними, що заплатить великі гроші за свою візу. Йому все зробили, і він призначив зустріч для передачі конверта за годину по тому, як відлетів його літак. Ще давніше він десь почув, що з бичачих пенісів

роблять якісь дорогоцінні ліки. Закликав мене на допомогу, ми виміняли у здивованих робітників м’ясокомбінату за ящик горілки

кілька мішків пенісів. Він розмістив їх у домашніх холодильниках приятелів і почав шукати покупця. Виявилося, що ця тема застаріла і вже нікого не цікавить. Ми винесли товар на смітник. Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами у зубах. У часи, коли не було кави, ми приходили вночі до головного міського готелю, виїжджали на останній поверх, замовляли дві кави у покоївки і дивилися згори

на темні квартали. Щоби мама не знала, що він курить, товариш тримав сиґарету не пальцями, а затиснувши її у гребінь з довгим руків’ям. Такі гребені у сімдесятих стирчали у задніх кишенях джинсів. У руках носили транзистори, а розщеплені кольорові сорочки зав’язувалися на животі. Угорські робітники прокладали нафтопровід, діти випрошували у мадярів жувальні ґумки педро і дональд, підлітки купували презервативи і мальборо, на домашні

урочистості добувалося оранжад і пепсі у літрових скляних фляшках, а міська еліта отримала квартири у мадярському домі з ґаражами і домофонами. Деґрадація сягнула такого рівня, що багато наших місцевих сімей влаштовувало домашні гостини першого травня і сьомого листопада. На листопадових канікулах я відмовлявся записуватися у почесну варту біля пам’ятника чекістам, бо треба було хоч кілька днів побути в осінньому Делятині. Варта була

добровільною, але члени батьківського комітету, матері моїх товаришів, кричали, що приватновласницькі інстинкти не повинні бути сильнішими від почуття вдячності вбитим чекістам. На листопадовій демонстрації ми кілька годин стояли на певній ділянці визначеної вулиці і чекали своєї черги пройти перед трибуною. У руках ми тримали патики з поприв’язуваними надувними кульками. Заки стояли, розважалися тим, що різними

способами пробивали один одному кульки. До трибуни у цілого класу залишилося лише кілька синіх і жовтих непробитих кульок. Розслідуванням займався міськком партії. Нам не дозволили поїхати у заплановану екскурсію до Москви, хоч хлопці вже роздобули у ветеринара збуджувальний засіб, який мав бути випробуваний дорогою на однокласницях. Армійський особіст багато разів викликав мене вночі на співбесіду, пропонуючи вступати у

вище училище КҐБ на факультет урядового зв’язку. Він обіцяв, що у мене буде багато грошей, баб і закордонних поїздок. Я мав допуск до роботи із засекреченим зв’язком. У нас були валізочки з химерними залізними пластинками, які у певному порядку вкладалися у кодувальний пристрій радіостанції. Щопонеділка ми отримували у секретній частині запаковані як лотерейний білет бланки з послідовністю пластинок на тиждень. Виїжджаючи на сеанс, ми

мусили отримувати автомат і набої, щоби захищати свою валізочку. Порушення режими секретності передбачали позбавлення волі терміном до десяти років. Один бетеер зіпсувся серед лісів і боліт під час масштабних навчань. Ціла армія помчала далі, не звертаючи уваги на втрати. Екіпаж жив у замерзлому залізі цілий тиждень. Тоді закрили машину і пішли погрітися і поїсти до якогось хутора. Валізочку забрали з собою. І все ж після маневрів особісти збиралися

посадити сержанта за те, що він залишав секретну апаратуру без охорони. Офіційно наш батальйон називався МУ і Пр. Автомат називався АКСУ. Рекламні написи були трьох ґатунків - маргарин дешевий смачний і корисний продукт, користуйтеся послугами держстраху, літайте літаками аерофлоту. В дев’яностому була найжахливіша сиґаретна криза. На базарі можна було купити трилітровий слоїк недопалків. Півпачки каро вистачило, щоби винайняти автобус

від Ворохти до Чотирнадцятого кілометра, коли на ботанічну практику приїхали з Любліна Рената, Йоланта, Дорота, Аґнешка, Дорота, Малґося, Йоана і Беата. Ми з Адріаном щодня водили їх горами, і дівчата відмовлялися збирати навчальний гербарій на заповідній території. Адріан був моїм вчителем, був молодим і найкращим флористом на Західній Україні. На всі свої відрядні дівчата накупили шампанського, і ми завезли його автобусом на

високогірний стаціонар. Адріан був керівником моєї наукової роботи, ми їздили його машиною Львовом, розділивши місто на історично-цивілізаційні зони, і переписували флору старих парків, дахів і ринв, колій і сміттєзвалищ, приватних садів і заводських територій. Кафедра ботаніки була у найстаршому корпусі університету. На кафедрі стояли австрійські шафи, наповнені давніми книжками, гербарними листами і мокрими препаратами,

було прохолодно, вікна виходили на ботанічний сад з тюльпанним деревом і гінкго. Садом бігали пси з вживленими фістулами на животах. Інше вікно виходило на внутрішнє подвір’я нечинного костелу Миколая. В одній з авдиторій стояло антикварне піаніно «Вайнбах» без половини необхідних струн, і ми з Фациком і Мациком грали в шість рук пісні «Бітлз» із самвидавівських фотокопій нот. Мацик любив футбол, морозиво і фільми із Софі Марсо. А я

грав за факультет у баскетбол. Я був білим. Ще грали майже синій ґвінеєць, чоколядовий мадаґаскарець, какавовий колумбієць і жовто-червоний болівієць. Мої брати. Збереглася гарна знимка, зроблена з балкона спортивного залу. Наша команда сиділа внизу на лавці, і в кадр потрапили лише різнокольорові коліна, юнайтет колор. Колумбієць був сусідом Маркеса через паркан, а болівієць боявся, коли на Менчилі ми припалювали сиґарети від гарячого

повітря над тубусом нафтової лампи. В останні роки школи ми так захопились баскетболом, що приходили щодня за дві години перед початком уроків на ранкові тренування, а щонеділі грали по чотири години. Навіть удома з братом ми говорили про найважливіші речі, стоячи у протилежних кінцях довгого коридору, перекидаючись м’ячем. На річкових або морських пляжах замість м’яча був великий тяжкий камінь, який треба було і докинути, і

зловити. Приблизно так само ми вчили літати нашу ворону Галю. Її мама підібрала у сквері. Всі інші звірі теж були випадковими. Сучка Мушка була названа на честь вівчарки Мушки, яку разом із скрипкою чура стрийка Тараса, брата діда Богдана і тети Міри, привіз родині після смерті Тараса. Стрийко від п’ятнадцятого року був самохотником УСС, служив в УГА і помер від тифу в чотирикутнику смерті. Дідо Богдан був тоді в італійському полоні. Два роки він