Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Мені обридло суничне листя на короні[124].

— Воно вам додає приваби.

— Тільки на людях.

— Вам було б важко без того листя, — сказав лорд Генрі.

— А я й не відкидаю жодної пелюстки.

— Але Монмаут має вуха.

— Старість глухувата.

— Невже він ніколи не ревнував?

— На жаль.

Лорд Генрі роззирнувся довкола, ніби нишпорячи очима.

— Чого ви шукаєте? — спитала герцогиня.

— Шишечку з вашої рапіри, — відповів він. — Ви ж її скинули, лаштуючись до бою.

Герцогиня засміялась.

— Та я ще під маскою.

— Звідти ваші очі ще звабливіші, — прозвучала відповідь.

Вона знову засміялася. Зуби її зблиснули між уст, наче білі зернятка в червоній м’якоті плоду.

А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і кожна його жилочка тремтіла від жаху. Життя раптом стало для нього таким тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного загонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зімлів, почувши ті цинічно-жартівливі слова лорда Генрі.

О п’ятій годині Доріан подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб о пів на дев’яту була готова двомісна коляса, бо він вечірнім потягом від’їздить до Лондона. Він твердо вирішив жодної ночі не залишатися більше у Селбі, цьому зловісному місці, де смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров’ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з лікарем і прохаючи його тим часом подбати про гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що з ним хоче побачитися старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, нехай увійде, — буркнув він по хвилі вагання.

Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед собою.

— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку? — спитав він, беручись за перо.

— Так, сер, — відповів охоронець дичини.

— Цей бідолаха був одружений? Він мав родину? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, то я не залишу їх у злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

— У тім-то й річ, сер, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати…

— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Себто як? Він що, не з ваших людей?

— Ні, сер. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, сер.

Перо випало в Доріана з руки, і серце наче завмерло.

— На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?

— Так, сер. З усього видно. На руках татуювання, і все таке інше…

— А що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у гайового. — Якісь документи, щоб хоч ім’я його з’ясувати?

— Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А імені немає. Він, бачиться, особа пристойна, сер, хоч і з простолюду. Ми думаємо, що це якийсь матрос.

Доріан скочив на ноги. В нього майнула божевільна надія, і він гарячково за неї вхопився.

— А де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчій! Я мушу зараз же його побачити.

— Він на Гоум-фармі, у порожній стайні, сер. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.

— На Гоум-фармі? Мерщій женіть туди й чекайте там. Скажіть котромусь конюхові привести мені коня… Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.

Не минуло й чверті години, як Доріан Ґрей уже щодуху мчав довгою алеєю. Дерева примарною кавалькадою пролітали повз нього, і лякливі тіні перетинали йому шлях. Раз кобила шарпнулася було вбік, побачивши білі ворота, і мало не скинула вершника. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона стрілою рвонула вперед, у присмеркову далину, аж камінці випорскували у неї з-під копит.

Нарешті він доїхав до ферми. На подвір’ї стовбичило двоє чоловіків. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. У найдальшій стайні блимав вогник. Щось наче підказало Доріанові, що труп саме там. Він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.

Тоді на мить спинився, відчуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке або поверне йому спокій, або зруйнує життя назавжди. Тоді шарпнув двері на себе і ввійшов.

На купі мішковиння аж у протилежному кутку стайні лежало людське тіло в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерця вкривала строката хустина. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встромлена в шийку пляшки.

Доріана колотило. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою зняти цю хустину, тож гукнув одного з чоловіків.

— Зніміть йому це з лиця. Я хочу глянути на нього, — сказав він, прихиляючись до одвірка, шукаючи опори.

Коли робітник прибрав хустину, Доріан підступив ближче. Скрик радості вирвався з нього. Той, кого підстрелили в гущавині, виявився Джеймсом Вейном!

Кілька хвилин Доріан стояв непорушно, дивлячись на труп. А коли повертався верхи додому, в очах його виступили сльози: тепер уже ніщо йому не загрожує!

Розділ XIX

—Навіщо ви запевняєте мене, ніби хочете стати кращим? — завважив лорд Генрі, занурюючи білі пальці в мідяну чашу з трояндовою водою. — Ви й так сама досконалість. Прошу вас, залишайтесь таким і далі.

Доріан Ґрей похитав головою.

— Ні, Гаррі, я занадто багато вчинив гріхів у житті. Тож я вирішив більше не грішити. І від учора вже почав свої доброчесні вчинки.

— А де ж ви були вчора?

— На селі, Генрі. Я їздив сам і зупинявся в маленькому заїзді.

— Любий мій, — усміхнувшись, мовив лорд Генрі, — на селі кожен може бути безгрішним. Там немає спокус. Тим-то люди, що живуть поза містом, такі вкрай нецивілізовані. Долучитись до цивілізації зовсім не так легко. Для цього є лише два шляхи: один — через культуру, другий — через розпусту. А сільським мешканцям і те, й те недоступне, тож вони й зашкарубли у своїй праведності.

— Культура й розпуста… — повторив Доріан. — Я скуштував трохи одне та інше, і зараз мені аж страшно, як подумаю, що вони так часто супроводжують одне одного… Бо я маю тепер новий ідеал, Гаррі. Я хочу змінитися. І я відчуваю, що вже змінився.

— Однак ви ще не розповіли мені, що то був за доброчесний