Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка“. І уставивши мене перед нею, мов кавалок дерева, вийшов сам з хати.

Ще й пораз другий вирвався окрик з уст дитячих. Своїм інтелектом відчув я ненависть і зневагу слів цього чоловіка до моєї народности й до мого помершого батька. Мною потрясло несказанним жалем.

Майже не тямлячись… з сили… переживання, я зсунувся пані Альбінській перед ноги й обняв її коліна, ховаючи очі, що заллялися гарячими слізьми.

„Я не буду плакати, — казав я. — Не буду ніколи плакати. Я піду до шахтарів, там мене приймуть, і не буду нікому на заваді. Вони бідні… вони добрі“. Пані Альбінська похилилася наді мною, її обличчя дотулилося мого — вона умліла. Тим часом, як коло неї порались, виводячи її з салі, обняла мене Ольга Альбінська лагідно й завела до своєї кімнати. „Тут ми будемо обоє жити, — сказала мені потішаючим голосом і витерла мені скоро сльози. — Я тебе буду вчити… а ти будеш послушним, доки…“ „Доки мене не забере бабуня назад до себе. Правда?“ Я шукав її очей, але вони були в неї спущені вділ і я не міг з них нічого для себе вичитати.

*

Кілька день по тім померла пані Альбінська, привівши мертвого сина на світ, а забравши від Ольги слово, що та ніколи не покине її дітей, хоч би і що було.

Говорили пошепки, що се сталося зі зворушення внаслідок тяжкої сцени між мужем з нею. Причиною сцени могла бути смерть мого батька, прокльони бабуні і моя присутність. Тоді завідатель замкнувся на три дні в своїй кімнаті. А коли опустив її, було його гарне темне волосся сиве, дарма що числив ледве понад тридцять років.

Від того часу ділась кудись його звичайна гордість, бодай не вдаряла вона в такій мірі, як досі. А то „Цезар Борджій“, як його називали його неприхильники і противники в урядничих кругах, явно і впрост бував деспотом. Він став похмурим, усміхався лиш рідко, а до людей бував приступнішим, їздив часто з інженером і деякими робітниками в шахти.

Поважна і сумлінна праця стала йому потребою, працював фанатично в користь свого принципала… а про трагедію, що сталася в його хаті, не торкався ні словом.

Здавалося, зі смертю тої, його гарної, загально любленої, дорогої жінки, пішло все в забуття. Було неначеб велика, кам’яна плита, що закрила її гріб, поглинула і все те, що пхнуло її навіки в землю.

Ольга Альбінська, наша тета Оля, остала в домі завідателя дальше і обняла цілком заряд дому, займаючись попри то і щиро невтомно вихованням осиротілих дітей.

Я виховувався між ними.

Для завідателя я не існував. Переходив попри мене, мов мене не було. Лиш раз, коли я був післаний тетою Олею передати йому до його працівні якесь важне письмо, він не прийняв його. „Як нема кого іншого послати до мене в яких-не-будь справах, я можу і пождати“. І, вчинивши незначний рух рукою на знак, щоб я вийшов, віддалився сам другими дверми з кімнати. Кілька хвиль пізніше я чув, як він казав до панни Олі: „Як нема кого іншого до пересилки і чим-небудь до мене, я пожду. Ти знаєш, як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому… але глядіти і терпіти її коло своєї особи я не обов’язаний“.

І справді. Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вспокоювався, ріс, вчився і, держачись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітвори в спільній забаві, я „гартував“ себе. А з часом я перестав і зовсім, хоч би і потайки, плакати. Наказ бабуні і бажання батька бути сильним, чесним врізались залізом в мою дванадцятилітню душу і грозили якимось мечем Дамокловим[87] наді мною і, здається, так було добре, лише в молодій душі сонце неначе на все зайшло. В ній було похмуро і непривітливо, а в однім я на все життя переконавсь: для завідателя, поляка, я остався до кінця життя якимось „Memento’м mori“[88] і розумів тому і його антипатію до мене, про яку повідомляв мене зчаста-густа його любимець, синок Франусь, мій ровесник. Але я вчився не согірше, уникав так батька, як і сина, і час минав однаково. Коли прогрішався я все-таки хлоп’ячими провинами, він мене сам карав. Раз своїм усміхом диявольним, погірдливим, котрим мене невимовно упокоряв — то знову і карбачем. „Для такої шкіри треба окремої системи“, — говорив, ніби оправдуючись перед панною Ольгою, що зціпивши зуби в таких хвилях, ніби слухала і німіла. Провиною моєю були по більшій части мої невмолимі п’ястуки, котрими я боровся проти потайної злоби доносів на мене вищеназваним любимцем, Франусем.

Бабуню я ніколи не бачив і не діставав і письма від неї. Знав лише від вчителя Рибки, що вона випровадилася з сестрою з нашого гарного мешкання, спродавши його на „довг“, і переселилася до якогось малого домика з садком, де жила з сестрою, удержуючись по більшій части скупо з своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала і деяку панянку з кращого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч, щоб могла відти учащати до вищих шкіл.

*

Одинокою розрадою мого невеселого життя були для мене хвилі, котрі я смів перебувати в кімнаті тети Олі, де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона — по-німецькому і математики, краснописі, він — по-українському, латини і інших предметів. Але його хвилі були обчислені для мене. До того мав він все щось з нею до обговорювання, на який-то час мене висилали до його недалекого мешкання, де я мав виучуватися вокаблі і виробляти письменні завдання і де мені було опісля дозволено — також на назначений час — гратися з його великою правдивою „Бернгардинкою“ — собакою Бісьою.

Тут я з нею боровся, випробовував свої хлоп’ячі сили, тут я мав свої перші спроби танців з нею і тут вона винагороджувала сироту за всі її самітні хвилі… без любови і тепла, облизуючи мені обличчя, уста, руки, а лягаючи на землю, дозволяла коло себе спочивати, ба іноді в похмурих днях і на своїй великій кудлатій голові і шиї і засипати.

Так доки не минув другий рік і не настала одна спасенна днина. В тій-то заявила мені панна Ольга Альбінська, закликавши мене до своєї гарної,