Василь Миколайович Шкляр - Маруся

— Вона приходила до брата?

Палазя кивнула.

— Сама?

— А з ким же?

І тут Палазя, це золоте наливне яблучко, раптом вивезла таке, що Наумові сперло дух. У суботу, оцю, що буде, отець Степан чекає на гостю.

— Він що, сповідається тобі? — з недовірою спитав Наум.

Палазя сказала, що ніхто перед нею не сповідається, але по суботах, коли отець Софроній відпускає її на день додому, до неї іноді звертається янівський батюшка з проханням приготувати вечерю. Він не каже для кого, але Палазя про все здогадується. Солодкі хрунделики для чоловіків не печуть.

— Вона що — ночами приходить? — спитав Наум.

— А коли ж? — здивувалася йому Палазя.

Погана то прикмета — нахвалятися поставити комусь чорного хреста чи вдавати із себе чорного князя, бо все закінчилося тим, що суботньої ночі у Янівці впіймали самого Наума. Трьох червоноармійців, які з ним були, десь забрала нечиста сила, ніхто не знає, де вони поділися, а самого Наума привезли із зав’язаними очима в якусь припинду[64], і, коли йому зняли пов’язку, Наум подумав, що вже опинився на тому світі. Кліпаючи очима, при свічці він побачив перед собою того, кого вже не було серед живих.

— Впізнаєш? — спитав небіжчик.

— Впізнаю, — сказав Наум.

Перед ним сидів Дмитро Соколовський.

— Тебе ж убили, — сказав Наум.

— То й що?

— Чи, може, то був не ти?

— Може, й не я, — глухим, потойбічним голосом засміявся отаман.

Від того сміху мурахи поповзли по тілу Наума.

— Колись я тобі вже дарував життя, — сказав Соколовський. — Пам’ятаєш?

— Було, — кивнув Наум.

— Не каєшся?

Наум мовчав. У роті в нього стояв металевий присмак, наче під язиком він тримав монету.

— Ти ж колись був майже своїм.

— Я й тепер такий, — сказав Наум.

— Не бреши.

— Я доведу. Я можу працювати на вас.

— Не хочеться помирати?

— Не хочеться, — сказав Наум.

— Хочеш жити?

— Хочу.

— Знаєш, що доведеться робити?

— Знаю, — сказав Наум.

— Згоден?

— Так.

***

Його відпустили.

Щоб не випробовувати долю, отець Степан назавжди пішов з Янівки. Схожий, як дві краплі води, із братом Дмитром, він уперше допитав ворога, але залишатися в лісі не захотів. Маючи свої плани, пішов невідомо куди. Того ж таки дня, не попрощавшись, втекла від отця Софронія наймичка Палазя. Теж змандрувала не знати в який бік, бо, як виявилося, в Янівці вона ніколи не жила.

Схоже було, що Наум так і не здогадався, хто з ним розмовляв насправді, бо після того в оперативних зведеннях радомишльської Чека та міліції деякий час замість звичного «банда Марусі» знов писали «банда Соколовського».

Невдовзі від товариша Наума прилетіла до них «перша ластівка» — цидулка, яку хтось укинув у торбу «жебрака», що ходив по Радомишлю з катеринкою[65].

«Сов. секретно. Тов. Скороходову. В связи с успехами Красной армии на деникинском и петлюровском фронтах рассматривается возможность о направлении на вверенный вам участок частей интербригады, сформированной из мадьяр, китайцев и латышей, отличающихся особой твердостью и беспощадностью к к/р[66], как-то: отряды Фекетэ, Лю Си Ляна, Ко Гуа. Приказываю в ближайшее время установить места базирования банды Маруси и других бандитских группировок, а также определить села, наиболее активно сочувствующие бандитизму. Наши дополнительные силы уже подошли к Фастову…»

— Ідуть визволяти Україну від українців, — сказала Маруся.

Вони зупинилися у зруйнованому фільварку біля лісового урочища Довжик, де ще збереглося дві довжелезні стайні з почорнілою злежаною соломою. Кращого місця для відпочинку годі шукати. Надворі зривався колючий вітер і вже підвивав на горищі голодним вовком.

Солома була теплою. Якщо в неї застромити руку, то здавалося, що там досі ховається літо. Та й біля фільварку ще піднімалася така свіжа трава, що можна було пасти коней. Але в їхніх болотистих ведмежих закутках трава зеленіла навіть під снігом.

На соломі порозсідалися всі свої — майже самі горбулівці. З настанням холодів їхній загін почав танути, але Маруся не брала того до серця: проти зими так мусило бути. Менше людей простіше утримувати — легше з харчами, видніше, хто чим дихає. Розходилися ті, хто ще міг повернутися в теплу хату. Якщо колись «ведмежі кутки» дожидали санних доріг, то тепер, навпаки, вони боялися снігу. Розмови між козаками дедалі частіше зводилися до одного: доки все це триватиме й чим воно закінчиться? Вони потомилися, адже більшість із них почали воювати ще в світову, і відтоді майже не мали передиху. Мало було спочинку й ще менше просвітків. Надія то розгорялася, то пригасала, а війні не видно було кінця. На їхню землю сунули червоні, білі, німці, поляки, тепер, дивися, поперли ще й жовті — китайці, десь узялися мадяри, лотиші, калмики, башкири, посунули якісь покручі-інтербригади, і не було їм ні ліку, ані зупину. Вся світова війна враз перекинулася в їхній Край, де начебто всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну.

Василь Матіяш уперше заговорив про закордон. Він сказав, що якщо вже геть ховати кінці у воду, то найкраще податися за Дністер.

— Хочеш скупатися у Дністрі? — спитала Маруся.

— Румуни наших не видають, — сказав Матіяш.

— Ти там був?

— Ні. Але я знаю, що краще йти за Дністер, ніж за Збруч.

— Я нікого не тримаю, — сказала Маруся.

— Чує моє серце, що наближається прогар.

— Не слухай його.

— Кого?

— Серця. Якщо воно заяче, то краще його не слухати, — сказала Маруся. — Краще вирвати його із грудей.

— Це в мене заяче серце? — образився Матіяш.

— Досі було левине, — сказала Маруся. — Не впускай у нього зневіру. Ця гадюка з’їдала ще не таких.

— То все доля. Від неї не втечеш.

— Будь сильнішим за неї.

— За кого?

— За неї. Долю, — сказала Маруся.

— Як?

— Вірою. Поки чоловік вірить у свою силу й перемогу, він сильніший за долю. Хіба ти не знав?

— А де її взять, тої віри? — спитав Матіяш. — Коли…

— Коли що?

— Василь питає, як бути далі, — став на бік Матіяша Іван Горобей. — Тут слабодухих немає, але нам треба знати, як бути далі.

Вітер надворі дужчав.