Богдан Вікторович Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

благословить ясного князя, що славен своєю мудрістю і справедливістю! — випалив кур’єр.

— Зведіться на ноги, — холодно відповів той, — не гоже плазувати сотнику.

Христоф підкорився. Надбігла варта, але його не чіпали, чекаючи волі єгомосці. Той зволив вислухати кур’єра.

— Ваша княжа милосте, — промовив він, — ніхто не дорікне мені, що шкодував я свого життя, захищаючи Межирич. І вдруге, і втретє, не вагаючись, учинив би так само. І не лишень тому, що великий князь обіцяв щедру винагороду…

Острозький здивовано звів на нього очі.

— Усе, чого можу просити, — продовжив Христоф, — це дозволити мені сповнити свій обов’язок перед магістратом Лемберга. Я взяв його на себе раніше, аніж став на службі до вашої милості. По тому обіцяю повернутися, щоб стати перед лицем заслуженої кари.

Князь вислухав його, і далі не приховуючи подиву, а потім мовчки пішов, ніби не знайшовши, що відповісти.

У кур’єра похолола кров. Вперше йому здалося, що у цій задумці він перехитрував самого себе. Зараз мудрагель опиниться в сирій Острозькій в’язниці, звідки ніяка сила не донесе отримане такою ціною королівське помилування до Львова. І не варта буде й мідяка уся його подорож, поневіряння, битви й авантюри. Княжа вдячність виявилась не такою великодушною, аби пробачити зраду. На додачу Карбовник, поклавши йому руку на плече, задумливо мовив:

— Не вгадаєш, брате, як повернеться до тебе везіння: чи писком чи дупою. Ходи…

В’язниця і справді виявилась сирою, як колодязь, звідки ледве проглядався клаптик синього неба. Воно зовсім не тішило бранця, а радше гнітило, як гнітить самотнього вовка недосяжний місяць.

Поволі смерклося, від чого стало ще паскудніше. Однак у темряві несподівано прийшло спасіння. Двері в’язниці заскреготіли, неохоче впускаючи досередини двох чоловіків, один тримав у руці свічку, а інший — шаблю, відібрану в Христофа. Це були знову пан Сангушко і Карбовник.

— Єго княжа мосць певен, що покарання було достатнім, — промовив стиха вельможа, простягаючи вперед зброю, — ви більше не бранець. Втім, можете виконати ще одну роботу, аби остаточно загладити провину.

— Я готовий виконати все, чого запрагне від мене великий князь, — відповів кур’єр.

— Що ж, треба всього лишень ризикнути життям, вступивши в бій з мадярами, — відповів Сангушко, — мусимо звільнити пані Софію Єлецьку, а потім ви повезете її до Львова, де спробуєте заховати якнайдалі від усіх монархів на світі.

— З вашого дозволу, для такої справи я маю двох добрих помічників, — мовив Христоф.

— У нас сотня козаків і ще жовніри з Деражні, — усміхнувся вельможа, — але зайвими вони не будуть. Згода.

— Мушу попросити, аби ваша милість дотримали свого слова, — настояв кур’єр.

— Гаразд, — Сангушко був дещо здивований, — обіцяю, ким би не були ці люди, вони зможуть вбивати мадярів.

— Ви не пошкодуєте, — запевнив Христоф, — це відважні воїни.

Чоловіки вийшли на подвір’я, де нещодавній бранець з насолодою вдихнув нічне зволожене повітря. Неподалік вже зібрались козаки, а за міськими мурами до них приєдналися жовніри на чолі з Матвієм.

— Де ж ваші сміливці? — запитав невдовзі в Христофа пан Сангушко, але той у відповідь попросив зачекати.

За годину попереду вигулькнуло невеличке багаття, біля якого грілися двоє монахів. Помітивши загін, вони випростались і, про всяк випадок, стали осторонь.

— Може, це вони? — хмикнув Сангушко, — завзяті рубаки, про яких ви нам розповідали, Христофе?

— Атож, ваша милосте, — відповів той, — і повірте, ці двоє варті двадцятьох.

— Годі жартів, — розізлився шляхтич, — лишімо їх і далі молитися за наші душі…

— Нехай це роблять справжні ченці, — озвався Казимир, знявши каптура, — нам до вподоби інша справа, вашмосць.

Слідом за ним свій насторожений лик явив Орест.

— Хай йому біс! — вилаявся вельможа, — видно, є таки справедливість в цьому світі, якщо ви живі. Що ж, долучайтесь до нас, коли ваша ласка, панове найманці. Щоправда, мені невідомо, який інтерес ви можете мати в цій справі, але чорт із ним!

Замість вдячності, на обличчях Ореста і Казимира відобразилось палке бажання скрутити цьому панові шию, але вони змусили себе вклонитись і попростували у хвіст загону.

За дві години вдалині замерехтіли вогні мадярського табору. Місцина там була вигідна для ночівлі, хоч Христофові здалося, що вона надто доступна: можна було зачаїтись неподалік за пагорбом і любісінько розглядати навіть казанок на вогні, не кажучи вже про намети і коней. Сторожі, окрім декількох сплячих солдатів, не було видно зовсім, і пан Сангушко від задоволення потер долоні.

— Чудово, — промовив він, — раптово на них наскочимо і ще повернемось назад до сніданку.

— Не варто поспішати, вашмосць, — обережно зазначив кур’єр, — щось тут не так. Надто спокійно.

— Я згоден, — озвався Матвій, — звеліть обстежити околиці.

Шляхтич презирливо усміхнувся.

— Бачу, ви, ротмістре, все ще вважаєте себе Ганнібалом, — сказав Сангушко, — та, як на мене, той дроворуб, що вас постійно супроводжує, набагато хоробріший за свого пана…

Матвій змовчав, проковтнувши цю їдку образу, хоч було видно, що вдалося це йому нелегко.

— Я і мої жовніри готові першими кинутись на ворога, — процідив він.

— Отак і зробимо, — погодився шляхтич, — а козаки оточать табір щільним кільцем. Ті небораки, либонь, поснули, як мухи в дощ. От ми їх і розбудимо!

Атака розпочалась тієї ж миті, тільки Христоф та двоє найманців, досі виряджених у монахів, лишилися на місці. Зарядивши кожен по два мушкети, вони подалися кудись у темні зарості такою легкою і нечутною ходою, що викликали б заздрість навіть у місцевих котів, якби ті мали приємність за ними спостерігати.

Жовніри наскочили блискавично. Сплячий ворог, очевидно, не мав би жодного шансу, якби лиш направду був у таборі. Побоювання Христофа і ротмістра Матвія виявились недаремними: замість вартових на землі лежали майстерно зроблені опудала, а в наметах не було ані душі.

За мить чиясь невидима рука підпалила табір, що спалахнув, як сухе листя. Жовніри, спантеличені до краю, заметушились, як юрба школярів, і ротмістрові ледве вдалося вишикувати їх у бойовий порядок. Утім, освітлені полум’ям, вони виявились чудовою ціллю для невидимих стрільців, що вдарили по них влучно і безжально. Цей диявольський задум вдався угорцям якнайкраще: добра третина солдатів, убитих і поранених, впали на землю.

Козаки, що мали оточити мадяр, а тепер самі опинилися в пастці, повернули коней і люто кинулися в темряву, але їх там уже чекали. Кілька сотень вершників, як нічні примари, вискочили із засідки і стрімко вдарили по них, змусивши відступити аж до самого згарища, де все ще метушилися вцілілі жовніри. Результат бою здавався вирішеним, але оточені, розлютившись на ворога ще більше за те, що пошив їх у дурні, несподівано дали завзяту відсіч. Не отримавши блискавичної перемоги,