Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

з директорської визирнула Тетяна Максимівна. Мимо Юлі тихо проскочили Федько й Митрик — хлоп’ята не любили, коли старша сестра на людях розмовляла з ними, вони й самі були вже «дорослими». (В школі скінчився ремонт, і тепер і молодші, і старші класи працювали в одну зміну.)

Сьогодні десятикласники знову були захоплені домашнім твором Марійки Поліщук з російської літератури. Російську літературу в десятому класі викладав завуч Олег Денисович Малобродов, з чорними, блискучими очима, які робили дивний контраст з його золотистими бровами і таким же світлим волоссям. У школі він був відомий, як організатор масових екскурсій учнів то в музей, то на археологічні розкопки, то на завод.

Учитель він був вимогливий, пояснював урок чудово, весь клас завжди слухав його, затамувавши подих. Якщо хто з учнів погано відповідав, Олег Денисович вихоплював з кишені носову хусточку, вставав з місця і починав хутко ходити по класу. Потім зупинявся, підходив до учня і клав йому на плече руку:

— Голубчику, не можна так говорити про художній твір. Письменник писав його кров’ю серця, а ви тут заникуєтесь, дивитесь на стелю, чекаєте підказувань. Сідайте, сідайте швидше!

Ніна Коробейник побоялась дати вчителеві на розгляд своє оповідання. В дев’ятому класі одна учениця принесла йому свої вірші. Олег Денисович прочитав, почервонів і сказав:

— Що ви робите? Невже ви серйозно думаєте, що тут є щось схоже на поезію?

А потім довго розмовляв з ученицею, доводячи, що вона даремно витрачає час.

Вірші й справді були дуже примітивні, інший п’ятикласник написав би краще. А учениця вважала себе за справжню поетесу, хоч майже в кожному класі сиділа по два роки. Та у Ніни холонуло в грудях від самої уяви, що Олег Денисович з властивою йому відвертістю може сказати і їй: «Що ви робите?» Дуже хотілося почути його думку про своє оповідання, та... брав страх.

Учитель швидко зайшов у клас з купою зошитів, на ходу поправляючя п’ятірнею золотисте волосся; обличчя його сяяло, очі іскрились. Черговий підійшов до столу, та Олег Денисович тільки руками замахав:

— Потім, потім! Спочатку про роботи. Тут у нас... Маріє Поліщук, я з захопленням читав ваш домашній твір! Хочу поділитися радістю з усім класом. Сідайте, Маріє Поліщук, я зараз прочитаю вголос те, що ви написали. Слухайте, з якою любов’ю і знанням написано роботу.

Він почав читати, підносячи вгору палець, коли хотів звернути увагу учнів на якесь особливо вдале місце. І весь урок десятикласники обговорювали Марійчин твір. Олег Денисович радів кожній цікавій відповіді, кожному вдумливому зауваженню і наприкінці уроку попросив Поліщук розповісти, як вона працювала над темою.

«Отже, буде дві золоті медалі,— тим часом думала Ніна.— У мене і в Марійки. Ну, що ж, я рада. А втім, навіщо себе запевняти й цьому? Якщо навіть такий Марійчин успіх і не викликає в мене особливого захоплення, то я щиро їй вдячна за те, що навчила й мене, як треба працювати по-справжньому.

Ні, далі так не можна! Якщо Марійка завоювала перше місце в класі, то це значить, що вона, Ніна, відстала. Вона — на другому плані! Тепер Ніна Коробейник лишилась позаду. Гаразд, ще побачимо! Я доведу, доведу!

Треба тільки заспокоїтись. Головне — попрацювати на повну силу своїх можливостей. У неї, Ніни Коробейник, цих можливостей, безумовно, біль-ще, ніж у Марійки. Знову вийти на перше місце... Знову...»

На великій перерві до Юлі Жукової підійшла Варя Лукашевич. Дівчина була чимось дуже занепокоєна. Стурбувалась і Юля. Відразу майнула думка про Жоржа.

— Що? Знову твій фотограф?

— Чекатиме сьогодні ввечері,— промовила Варя.— Якщо не піду, то каже, що знайде мене... що я не втечу від нього... А я...

— А ти?

— А я вже твердо вирішила: буду вчитися... Поступлю в консерваторію...

Варя зашарілась, озирнулась, чи ніхто не чув її слів.

Жукова просвітліла, дивилась на подругу сяючими ніжними очима.

— Варенько, безповоротно? Хороша ти моя! Не знайде він тебе, не бійся! Так зробимо, що й шукати не стане!

Враз так і пирснула сміхом:

— Ну, ми ж йому утнемо! Пам’ятатиме! Віриш мені, Варюшо? Де він тебе чекатиме?

— О сьомій на мосту...

— Чудово! Ти не турбуйся, з мосту ми його не скинемо.

Рівно о сьомій Юля Жукова була на мосту. Вова Мороз і Марійка Поліщук спостерігали здалека.

Юля вже помітила мовчазну постать Жоржа з цигаркою в зубах і підійшла до нього:

— Ось і я! Здається, вам довго чекати не довелося!

Жорж випростався, вийняв з рота цигарку. Ліхтар освітлював його обличчя, здивоване і майже зле.

— Дозвольте...— вихопилось у нього.

Жукова стояла перед ним, втупивши в нього очі:

— Що ви просите дозволити вам? Пробачте, ви чекали побачити іншу?

Жорж кинув через поруччя цигарку, рвучко засунув у кишені пальта руки, шарпнувся:

— Ви що? Який розговор?

— А зараз почуєте який,— незворушно промовила дівчина.— Вам лист. Читайте зараз же.

Вона простягла Жоржеві аркушик паперу. Він ухопив його, хутко пробіг очима: «Жорж! Я лишаюсь учитись і не хочу, щоб заради мене ви спізнились на поїзд. У мене зовсім інші мрії й інші бажання. Прошу не гаяти даремно часу і зустрічі зі мною не шукати. Варя Лукашевич».

— Точка!..— видихнув Жорж.

— А так,— спокійно ствердила Юля,— здається, Варя не забула поставити крапку. Цю записку вона просила передати вам, і ось я і мої товариші,— вона кивнула на Вову й Марійку, які підійшли,— виконали її прохання. Відповіді не потрібно! І ще ось що: комсомольська шкільна організація бере Лукашевич під свій захист! Так! І допоможе їй здобути вищу освіту. А вам бажаємо удосконалювати свою майстерність, щоб стати справжнім фотографом!

— Дозвольте! — сіпнувся Жорж. — Я не хочу слухати вашого розговору!

Він зім’яв записку і кинув її вниз, під міст.

— Розмову закінчено,— відповіла спокійно Юля.— На все добре!

— На все добре! — додали в один голос Вова і Марійка.

29

Марійка дуже хвилювалась — і коли записувалась у регістратурі на прийом до лікаря, і коли чекала своєї черги. Та нарешті її викликали, і дівчина увійшла в кабінет, уже заспокоївшись, і навіть змусила себе привітатись до лікаря з усмішкою.

— Вибачте, я не хвора,— пояснила вона,— а прийшла порадитися з вами. Мені доручила це зробити моя подруга. Її тітка захворіла, живе вона в селі.

Марійка потай сама собі дивувалась, як вона може так спокійно говорити неправду. Лікар — стара жінка — уважно слухала, злегка киваючи головою.

— Вибачте,— сказала вона,— що ж я можу вам порадити, якщо не бачила хворої,